julliikka

Ракурси

2010-03-12T06:44:01Z

Пам"ятаєш садового гнома зi стрiчки "Амелi", якого головна героїня вiдправила у подорож iз подругою-стюардесою? Амелi поцупила його з садка свого батька i органiзувала доставку фотографiй гнома з рiзних мiст, бо хотiла витягти i тата за межi тiсного свiту, у якому вiн заховався вiд усього i всiх.

Так от, у тих фотографiях змiнювався лише фон -- Кремль, Статуя Свободи, єгипетськi пiрамiди, iндiйськi храми, а посмiшка гнома та вираз його вирiзьбленої з дерева мордочки залишалися
однаковiсiнькими.

Цей фiльм згадався менi, коли я переглядала фотографiї однiєї знайомої iз подорожi Європою. "Оце я -- бiля Ейфелевої вежi, тут ми стоїмо на вершинi хмарочоса у Франкфуртi, а от я у кофi-шопi в Амстердамi", -- пояснювала вона. А на фото змiнювалися час доби, будiвлi, одяг на дiвчинi -- тiльки не її вираз обличчя. Усюди вона дивилася в камеру трохи впiвоберта, ледь нахиливши вперед голову i надувши губи.

Чи жахала її висота, коли вона дивилась донизу з хмарочоса? Чи лоскотало її вiдчуття, що робить щось недозволене, коли купувала у кофi-шопi травичку? Чи переповнювало її щастя, коли вона здiйснила заповiтну мрiю -- побачити Париж? Годi було шукати якогось вияву емоцiй -- його не було. Було лише документальне свiдчення перебування такого-то об"єкта у такому-то мiстi.

"Я красива i Париж", "Я красива i Амстердам" -- десь такi пiдписи пасували б цим фоткам. Але знайомiй подобається. Саме їх вона вивiшує у соцiальних мережах, надсилає друзям та новим знайомим. А тi, де камера упiймала її у невигiдному ракурсi чи в момент щирого вияву емоцiй, вона одразу ж знищує. Волiє бачити себе лише в однiй площинi, геть iгноруючи факт, що усi навколишнi забезпеченi вiд природи можливiстю бачити її у 3D-вимiрi.

"Ой, не фоткай мене з цього боку, я з цього боку негарна!" -- хiба нема у кожного з нас знайомих, якi iстерично верещать таке, щойно нацiлиш на них об"єктив фотоапарата? А груповi знимки за участю таких персонажiв є для фотографа суцiльною мукою -- бо ж вiн мусить "клацати" i "клацати" доти, доки нарештi не впiймає бажаний для них ракурс.

У багатьох людей є стандартна поза i вираз обличчя "для фото", -- мабуть, "вирахуванi" й вiдрепетируванi впродовж десяткiв годин перед дзеркалом. Iнодi таких виразiв-масок кiлька, й використовує їх людина не лише перед об"єктивом, але й у життi. I за тим, яку саме маску одягнено, можна здогадуватись про її мету в тiй чи iншiй ситуацiї.

"Я старанна", -- натякає уважний вираз обличчя викладачам, "Я зваблива" -- мовить потрiбний ракурс об"єкту романтичного зацiкавлення, "Я чемна" -- запевняють широко розплющенi очi маму i тата. А що там, пiд маскою -- хто зна.

Таке-от позування стосується не лише зовнiшностi. Вплiтаючи у мову силу-силенну складних слiв, письменник намагається показати, який вiн iнтелектуал. Зумисно не добираючи виразiв, пiдлiток хоче
здаватися дорослим, скептичним, цинiчним чоловiком. Гостро реагуючи на свiтовi трагедiї у своєму блозi, жiночка пiдтверджує постулат "Я вразлива".

I навiть на особистiй територiї -- у соцiальних мережах, у блогах, в особистих щоденниках -- ми поводимось, наче на нас нацiлено фотокамеру, автоматично виструнчуємось i поспiшаємо натягти якусь iз прийнятних, схвалених самостiйно й оточенням масок.

Умiння вибрати потрiбний ракурс себе, повернутися лише однiєю, потрiбною гранню, вмiло заховавши всi iншi -- запорука успiху в суспiльному, та i в особистому життi. Такий пiдхiд пiдказують нам iмiджмейкери полiтикiв. Обрав яскраву фразу-слоган -- i працюй, не вiдхиляючись за заданi межi. А решту... Решту можна сховати.

Навiщо iншим знати, який ти насправдi, який ти загалом? Навiщо здогадуватись, якi, ймовiрно, суперечливi особистостi уживаються в одному тiлi? Простiше дивитися на двовимiрну картинку, яку тобi пiдносять перед очi. Ми волiємо висидiти сеанс в кiно у незручних та громiздких окулярах для сприйняття 3D-зображення, анiж спробувати пiзнати усi гранi особистостi хоча б найближчої людини. А воно ж не менш захопливо, не менш сповнено несподiванок, анiж модний "об"ємний" фiльм...

День розшуку забутих вдячностей

2009-12-16T08:06:40Z

"Апчхи!" -- "На здоров'я!" -- "Дякую!"

"Смачного!" -- "Дякую!"

"Передайте на проїзд!" -- "Прошу" -- "Дякую".

Слово "дякую" мiцно вписалося у формули ввiчливостi, якi ми використовуємо автоматично, не замислюючись, пiдставляючи в ситуацiї з будь-якими невiдомими. Дякуємо частiше, анiж чхаємо --
по кiльканадцять разiв на день. Притискаємо руки до серця: "Щиро вдячний". Чуємо чуже "дякую" частiше, анiж "добрий день". Та, попри те, значно частiше звинувачуємо оточення у невдячностi.

Я от сиджу i нiяк не можу знайти в повсякденнiй мовi антонiм до словосполучення "невдячна скотина". А скiльки разiв ми подумки i вголос кидаємо його близьким! Тим, хто мав усi пiдстави нам
дякувати, але чи то не повважав за потрiбне, чи просто забув...

Натомiсть знаходжу в нашiй мовi iнший парадокс. "Вiддячити" у нас часто означає "пiдмазати", а "подяка" є стiйким синонiмом слова "хабар". Так виходить, "дякуємо" ми за те, що люди мають робити (чи не робити) в силу своїх посадових обов'язкiв -- чи то паспорт нам оформляти, чи оперувати апендикс, "не помiчати" на митницi контрабанду чи "не вiдпускати" з ув'язнення винного у скоєннi злочину.

Втягнуте в такий товарно-грошовий обiг простеньке слово "дякую", видається, знецiнилося бiльше, анiж гривня. Його i на хлiб не намастиш, i на зуб не покладеш. Iнша рiч -- "вiддяка". Уже й не пригадую, що я шукала в Iнтернетi, коли натрапила на "календар свят на кожен день". Не днiв залiзничника, продавця чи статистичного працiвника, не днiв матерi чи захисника Вiтчизни, i
навiть не днiв якихось святих. То був календар вигаданих свят. Наприклад, "день ванiльного неба i капучино зi збитою пiнкою", "день сидiння на вiкнi", "день рудих думок" та "день почухування за вухом". А на 29 грудня там був записаний "день розшуку забутих вдячностей".

Подумалось: вони ж бо й справдi мають дивну властивiсть забуватися i зникати. Пiдбиваючи пiдсумки чи то минулого дня, чи то року, ми згадуємо свої успiхи, ми бажаємо i просимо майбутнiх. Та чи колись думаємо про те, кому мали б подякувати -- за допомогу й пiдтримку чи за перешкоди й випробування? Нi.

Бо будь-якi борги, особливо борги вдячностi, носити на своєму горбу незручно. Їх нiяк не втиснеш у числовий вимiр. Одна рiч -- позичив тисячу гривень, вiддав тисячу гривень. А за яким курсом приймають борг вдячностi? Може, не доплатиш або переплатиш, вiддаючи?

Простiше вже занести хабар. Щось осяжне i матерiальне. Бо десь там тихенько совiсть говорить: "Негарно щось отримувати задарма", бо десь там пiдозрiлiсть озирається: "А раптом завтра в мене на вiддяку попросить щось таке, чого я не можу дати?", бо десь там перед самим собою дуже не хочеться виглядати "невдячною скотиною", що охоче й залюбки користується чужою добротою, возить
воду на чужiй спинi.

I врештi захована глибоко у пiдсвiдомiсть думка: "Вiн зробив менi добро, а я йому не вiддячив" дуже часто вилазить... ненавистю або принаймнi бажанням вiдсторонитися вiд добродiйника -- так, як переходять дорогу тi, хто досi не вiддав позиченi в тебе грошi. Як часто ми недолюблюємо тих, хто нам допомагає! "Хочеш зробити добро -- готуйся за це заплатити вдвiчi", -- сумно усмiхалися древнi. А мудрi японцi нiколи не поспiшають зробити iншому будь-яку "дармову" послугу, навiть вiд щирого-прещирого серця i без тiнi намiру почути хоча б "дякую", аби не вганяти в цей прикрий i такий незручний борг вдячностi.

Та цi японцi -- дивнi люди. Вони навiть подарункiв вiд долi не люблять. Вiдштовхують iз пересторогою: а раптом завтра виставить величезний рахунок за нинiшню щедрiсть? Ну а ми "халяву" любимо. I дуже часто сприймаємо як належне. Пiдфартило -- радiємо, не щастить -- здiймаємо обурено очi до неба: "За що?"

А треба б, може, питати не "За що?", а "Для чого?" I за прикладом дивних японцiв, кланятися низько й дякувати долi за прикрощi та нещастя точно так само, якщо не бiльше, анiж за удачу. Бо дивна наша планета. Буває, той, хто прагне заподiяти тобi зло, хто вiд усiєї душi влаштовує тобi капость -- насправдi цим робить тобi послугу. Зроблене вiд щирого серця добро обертається тобi халепою та прикрiстю. I прикладiв таких -- безлiч перед очима.

Дiвчинка-бухгалтер не вiдзначає у твоєму табелi днi, коли ти хворiв -- бо заробiток, який нарахують за них, буде бiльшим за лiкарнянi. Нiби добро тобi робить -- i не за вiддяку, а просто з добрих почуттiв, навiть не кажучи тобi про це. Та тут раптом -- позапланова ревiзiя, i дiвчинку звiльняють за фальшування документiв, а тебе штрафують на решту зарплати i премiї за всi чесно вiдпрацьованi в тому мiсяцi днi -- за прогул. I на лiкарняний твiй -- справжнiй, не куплений -- дивляться як на фальшивку. Отаке "добро". Знайдеш у серцi щиру вдячнiсть дiвчинцi за її добрi намiри?

А буває, чiпляєшся ти з останнiх сил за остогидлу роботу. Тримаєшся за свою "синичку"-зарплату, аби не потонути. I тут раптом "доброзичливець" робить особливо вдалий фiнт, вдається йому пiдла iнтрига -- i все, ти залишаєшся без роботи й без копiйки.

"За що?" -- рветься серце. Та, пригадай, треба питати: "Для чого?"

Тепер нема в тебе iншого вибору, анiж ширнути за журавлем у небо -- тим, на якого досi, за синичку тримаючись, ти й не заглядав. I раптом -- на диво -- тобi вдається за нього ухопитись. Тодi вже заздрiсник кусає лiктi: треба ж, так хотiв напаскудити, а насправдi власними руками посунув тебе до процвiтання. Мабуть, належиться йому дякувати -- за злобу й iнтриги. Зможеш зробити це iз чистим серцем, а не iз задоволенням вiд усвiдомлення, що найкраща помста вороговi -- цей твiй успiх?

Добро так часто додає проблем, що за нього, непрохане, важко буває дякувати. А зло та несправедливiсть, натомiсть, iнодi розвертають тебе в кращому напрямку. I ти, вже геть не дивуючись
японцям, вчишся все в життi приймати з вдячнiстю -- знахiдки i втрати, перемоги i поразки, пiдтримки i пiднiжки, дощ i сонце, радiсть i бiль. I формальностi наповнюються раптом сенсом.

Апчхи :))

Загублені у часі

2009-12-16T08:02:40Z

Як пахнуть тобi зимовi свята? Як пахнуть найсолодшi спогади дитинства? Мабуть, я не помилюсь, коли напишу: хвоєю ялинки, мандаринками та шоколадом.

Цi аромати i зараз владнi подумки повернути нас у тi далекi днi, коли ми лягали спати з бентежним вiдчуттям дива. А прокинувшись, знаходили бiля лiжка чи пiд прикрашеною ялинкою подарунки, серед яких обов'язково були помаранчi та багато-багато цукерок. Ми пригощали ними всю родину, гiрка пахучих жовтогарячих шкiрок та блискучих обгорток зростала, а дiм наповнювався рiзким i свiжим запахом мандаринок та теплим ароматом шоколаду.

Потрапивши до Брюгге, одразу згадуєш Миколая та Новий рiк. Шоколадних крамничок i затишних кафе в цьому бельгiйському мiстечку стiльки, що повiтря завжди присмачене шоколадом. Вдихаєш на повнi груди -- i здається, що мандруєш у часi -- до тих давнiх дитячих емоцiй, до вiдчуття магiчностi навколишнього свiту.

Мiст до казки

Ми приїхали в Брюгге звичайним мiжмiським автобусом. Нескiнченно довго минали типовi бельгiйськi передмiстя -- iдилiчнi маленькi будиночки на одну сiм'ю, неодмiнно з доглянутими квiтниками, вилаштуванi у стрункi ряди вулиць, сучаснi супермаркети та автозаправки. Причепурена, упорядкована реальнiсть.

Та досить було перетнути мiст через канал, що оперiзує iсторичний центр мiста, як декорацiї змiнилися. Опершись на плечi сусiдiв, стояли тут середньовiчнi будиночки з цегли, пофарбованi на бiло, червоно та рудо. I туман, що дбайливо вкрив їх цього дня пухкою бiлою ковдрою, здавався кiношним спецефектом -- саме такою бiлою димкою супроводяться у фiльмах стрибки в часi чи перехiд у паралельну реальнiсть.

У густiй пеленi тонули дахи будiвель, звуки буденностi та бiлi лебедi, що плавали в озерах i каналах. Кiннi екiпажi вихоплювалися зненацька з-за поворотiв вузьких вулиць, проносились повз тебе, на мить оглушуючи цоканням копит i гуркотом колiс по нерiвнiй брукiвцi, i розчинялися у туманi, наче
привиди. А всюдисущий запах шоколаду, пробираючись у твої легенi, ворохоблячи давнi спогади, швидко навiював вiдчуття: ми у казцi.

"Казка. Ця довбана казка", -- одразу згадалася менi фраза з фiльму, який i привiв мене в це мiстечко. Сказана з досадою, з гiркотою, з болем. "Залягти на дно в Брюгге" -- стрiчка про британських кiлерiв, що змушенi вiдсиджуватися в тихому куточку пiсля проваленого завдання, вразила мене не лише зворушливо розказаною iсторiєю, а й краєвидами, на тлi яких вiдбувалася дiя. У тому фiльмi вони були не лише декорацiями -- радше ставали в ряд головних героїв. Викликали захоплення, занепокоєння, злiсть на самого себе, змушували переоцiнити своє ставлення до життя. Мабуть, неспокiйнiй совiстi в лабетах маленького мiста тiсно, наче в тюремнiй камерi.

Коли знiмали цей фiльм, жителiв Брюгге просили не забирати рiздвяної атрибутики аж до березня. Та, видається менi, це не було обов'язково. Адже мiстечко цiлий рiк виглядає, наче iлюстрацiя до рiздвяних листiвок -- з усiма цими медiвниковими хатинками, кониками, вiтринами крамничок, прикрашеними мереживом, що так нагадує вiзерунки, якi мороз вимальовує на склi.

На кораблi не допливеш

Скiльки не роззирайся навколо -- у серцi Брюгге не знайдеш звичних для усiх європейських мiст "Мак-Дональдзiв", "Бургер кiнг" чи "Пiца хат". На будинках нема яскравих вивiсок, i бiлборда жодного тут не побачиш. Не їздять вузькими вуличками високi туристичнi автобуси, машин бiльших за легковi в центрi нема. Заборонено -- охоронцi iсторичної спадщини пильно стежать за тим, аби нiщо не порушувало тут цiлiсностi архiтектурного ансамблю, аби не заважало смакувати дивовижної атмосфери старовини.

Здається, за останнi шiсть столiть тут нiчого не змiнилося. Та це оманливе враження. Адже п'ять столiть тому Брюгге було одним iз найбiльших i найжвавiших мiст Бельгiї, одним з основних комерцiйних центрiв Європи, i народу тут проживало вдвiчi бiльше, анiж тепер. Каналами до порту поспiшали кораблi з усiх куточкiв планети, везли прянощi, дорогоцiнностi, екзотичнi товари. Звiдси
вiдпливали судна з фламандськими тканинами та високоякiсною вовною, якою славилась Фландрiя. Назва "Брюгге" має нормандськi коренi й означає "причал", "мiсце завантаження кораблiв".

Саме в Брюгге виникла перша у свiтi бiржа. Власники торгових складiв та готелю, сiм'я Ван дер Берсе допомагали рiзним iноземним купцям укладати угоди, саме перед їхнiм домом провадились рiзноманiтнi фiнансовi операцiї. Згодом "дер Берсе" перейшло в розряд iменникiв та стало означати "мiсце укладення угод", а там i у знайоме нам слово "бiржа" трансформувалося.

Та до ХVII столiття канал, що з'єднував мiсто з морем, геть змiлiв. Купцi перебралися до сусiднiх Гента, Антверпена й Амстердама. I нинi пiд п'ятьма десятками мостiв по каналах кораблю не пройти -- хiба що низьким, плоскодонним човнам. У них охоче їздять туристи, знiмають усе, що бачать, на фото- i вiдеокамери. Щороку їх сюди прибуває по 3 -- 4 мiльйони чоловiк. Навiть високi цiни не лякають:
середня цiна готелю в iсторичному центрi -- 80 -- 100 євро, i за цим показником Брюгге стабiльно входить до числа найдорожчих у Європi.

Колишнє купецьке мiсто й далi успiшно торгує. От тiльки продає не спецiї чи вовну, а повiтря своїх вулиць -- можливiсть прогулятися вздовж каналiв, вiдпочити в затишних кафе, посмакувати знаменитий бельгiйський шоколад, не менш знаменитi вафлi та сотнi унiкальних сортiв пива, помилуватися картинами фламандських майстрiв у музеях, мереживами в крамничках, заходом сонця, що барвить червонним золотом головну споруду мiста на Гросе Маркт -- вартову вежу заввишки 83 метри. Улiтку гостей мiста запрошують на дегустацiю кисню доглянутi парки, узимку пропонують фестиваль снiгових та крижаних скульптур. Цьогорiч галерею для них створили незвичну -- гiгантську крижану печеру. Обiцяють, що не дадуть їй розтанути до 10 сiчня.

Узимку тут не дуже холодно, однак вогко, майже всi днi загорненi в туманну пелену. I тiльки старовиннi будиночки з темно-червоної цегли намагаються зiгрiти теплим подихом, теплими вогниками вiкон...

Шоколадна столиця

Якщо вiрити iсторикам вiд кулiнарiї, шоколаднi цукерки вперше зробили саме в Бельгiї. Тут же приготували i смачнюче пралiне -- сумiш шоколадної маси i тертих горiхiв. У багатьох маленьких
крамничках Брюгге цукерки готують уручну, за особливими рецептами. Такий собi "iндпошив" вiд кулiнарiї, недарма ж магазинчики цi волiють називати на французько-артистичний манiр -- "ательє". А могли б, до речi, називатися "аптеками". Адже перший шоколад у Бельгiї виробляли фармацевти, i вважався вiн передусiм лiкарським засобом.

Тутешнi цукерки -- це тобi не безликi батончики, що мiльярдами сходять iз конвеєра i всiм смакують однаково. Тут усе залежить вiд випадковостей: настрою кулiнарки, точностi маленької ваги, особливостi нового мiшка какао-бобiв. Може, сьогоднi за роботою вона почула пiсню, що нагадала їй про давно забуте кохання, i солона сльоза додала пiкантностi солодкiй цукерцi? Або рука її затремтiла, вiдмiряючи есенцiю тропiчних квiтiв, i шоколад, який мав лише навiяти тобi мрiї, даруватиме кольоровi сни цiлу нiч.

Розглядати вiтрини шоколадних крамничок -- особливе задоволення. Кулiнари, прагнучи продемонструвати майстернiсть, яких лише дивовиж iз шоколаду не виробляють! Тут i царськi корони, i
футбольнi поля, картини i замки, кумеднi звiрята i розкiшнi квiти, їстiвна бiлизна i солодка бiжутерiя, велетенськi плитки i дрiбнi шоколаднi оливки. Наче дорогоцiнностi, лежать у розкритих маленьких коробочках цукерки, не схожi на сусiдок нi формою, нi кольорами. Коштують чимало -- вiд євро за штучку, вiд 9 євро за маленьку картонну коробочку.

А якщо цукерки шоколадоманiї не вгамують, можна пiти до спецiального ресторану, де iз шоколадом подаватимуть м'ясо i рибу, закуски й супи, та, звiсно, десерти. Чи до косметичного салону, де роблять шоколаднi маски й обгортання. Або ж у музей шоколаду -- аби дiзнатися якомога бiльше про предмет пристрастi.

Фрi? Три!

В Америцi її називають "французькою". Ми ж переконанi, що це суто американський винахiд, уособлення фаст-фуду. Та насправдi картопля-фрi -- родом iз Бельгiї. Обсмаженi в олiї смужки готували у Фландрiї ще в ХVI столiттi. Тим же рецептом користуються i в сучасних "фрiтрi" -- невеличких ятках, де можна купити свiжу, щойно посмажену картопельку.

Секрету з "фiрмової страви" не роблять, охоче розказують спосiб приготування найсмачнiших "фрiток" i в Музеї картоплi-фрi, що в Брюгге. Все дуже просто: при обсмажуваннi нарiзаних скибок олiю треба злити. Спершу картоплю вкидають у доведену до кипiння олiю, щоб вони просмажились зiсередини, а
потiм олiю змiнюють, а картоплю пiдсушують -- щоб утворилася смачна хрумка шкiрочка. Потiм духмянi, золотистi скибочки висипать у паперовий конус-кульочок. Коштують "фрiтки" небагато -- 1 -- 2 євро. Але смакують чудово.

Не декорацiя

Брюгге -- маленьке мiсто i вимагає вiд тебе уваги до дрiбних деталей. Тут до всього треба приглядатися -- i до цукерок, i до мереживних вiзерункiв, i до оздоб на стiнах -- лiплених i намальованих коней, лебедiв, святих та грiшних. Таблички з номерами будинкiв -- не раз справжнi мистецькi витвори, чи керамiчнi плиточки з об'ємними квiточками, чи рiзьбленi з дерева панно, чи калiграфiчним почерком -- чорним по бiлому -- виведенi цифри. Маленькi слуховi вiконця на дверях, прикритi ажурними гратками. Двернi ручки у виглядi кiнської голови, комахи чи бронзової руки, що м'яко лягає тобi в долоню, коли хочеш увiйти. Наче вiтається: "Здрастуйте, вiтаємо в нашому домi!"

Музей просто неба. Iдеально достовiрна декорацiя для зйомок стрiчки про середнi вiки. Поки гуляєш по Брюгге, на край свiдомостi не раз заступають такi сумнiви. Та досить вiдхилися вiд запруджених туристами вуличок, вибратися ближче до околицi - i за маленькими вiкнами будинкiв побачиш справжнє життя. Батькiв сiмейств -- за бельгiйською традицiєю, численних, не менш як трьох дiтей -- якi виймають iз багажникiв авто пакети з продуктами. Матусь, що клопочуться на кухнi або поливають улюбленi квiти на пiдвiконнi. Дiтей, що, як усюди у свiтi, гасають вулицями на велосипедах та горбляться за комп'ютерами. Бабусь та дiдусiв, що збираються на чашку кави в улюбленому, по- домашньому затишному та геть не туристичному старовинному кафе.

Iсторiї, що розiгруються у цих декорацiях, цiлком реальнi. Та з кожної iз них, напевне, можна було б зробити цiкаву стрiчку. Чи то мелодраму про шоколадницю, сльоза котрої падає на цукерки, згадуючи своє кохання. Чи комедiю про туристiв, що блукають мiж казкових будинкiв, розшукуючи свiй мiнi-готель на двi кiмнати i намагаючись прочитати назви фламандською. Чи то гангстерський бойовик про злочинцiв, яким удалося втекти з в'язницi Брюгге, викравши туристичний вертолiт.

Це не вигадка: бажаючи виручити друзiв iз-за грат, що вiдбували покарання за викрадення людей та пограбування банкiв, їхнiй спiльник захопив гвинтокрил. Наказав пiлоту приземлитися на територiї в'язничного подвiр'я, забрав трьох колег i полетiв геть. За 20 кiлометрiв вiд тюрми злочинцi приземлилися, пограбували заправну станцiю, викрали чорний "Мерседес" i поїхали до моря. Що
цiкаво, вдалося втекти їм уже не вперше -- за п'ять рокiв до цього Ашраф Секкакi, якого називають найнебезпечнiшим злочинцем країни, уже вибирався на волю зi зразкової бельгiйської в'язницi. Хоч
камери тут нагадують кiмнатки пристойного готелю, його вабила свобода. Кажуть, i того разу передусiм вiн поспiшив до моря.

Мабуть, того дня теж був такий туман. I на вежi Бефруа -- саме тiй височеннiй, де до вершини -- 366 сходинок, видзвонював карильйон. Коли їдеш iз Брюгге, стараєшся уже не обертатися на цей чарiвний звук. Бо, здається, обернешся -- i втратиш можливiсть повернутися до реальностi. Так i бродитимеш тут iз року в рiк, зачарований, приворожений, геть загублений у часi...

Хто сказав: "Гав"?

2009-11-07T19:26:14Z

Є стовiдсотковий спосiб налякати людину. Ховаєшся за кутом, i коли вона наближається, зненацька вистрибуєш, розмахуєш руками i волаєш якомога гучнiше: "Га-а-а-ав!"

Тут не зарадить нi витримка, нi мiцна нервова система, впоратися з переляком не допоможе високий iнтелект. Бо поки увiмкнуться емоцiйнi гальма та мозкове управлiння реакцiєю (що це було? хто це? з якими намiрами? чим менi це загрожує?), має минути хоч би мить. А тiло на досвiдомому рiвнi зреагує так, як реагують на невiдому небезпеку всi живi органiзми уже мiльйони i мiльярди рокiв.

Цей правiчний страх вкарбований у нашi гени, мабуть, ще найдальшими попередниками людини -- це страх за своє життя. Липкий i гарячий, як кров, що хлеще iз вiдкритої рани, вiн накочується хвилею перш нiж ти встигнеш хоч щось зрозумiти, усвiдомити, проаналiзувати. Вiн породжує панiку, вмикає
iнстинкти, загострює сприйняття i вiдключає його критичнiсть. Щоби примусити людину робити будь-що, досить навчитися ефективно управляти її страхами.

Кiлька тижнiв тому я дивилася по ТБ один кримiнальний серiал, "Мислити як злочинець". I там один iз манiякiв, який перебив цiлу купу людей, розповiдав кримiналiстам про свої "секрети успiху". "Спочатку треба людину дуже сильно налякати, переконати, що вона ось-ось помре, що смерть реальна i вже зовсiм поруч, -- казав вiн. -- А потiм треба подарувати їй надiю. Переконати, що коли вона робитиме те, що я їй скажу, вона зможе уникнути неминучої смертi. I тодi людина зробить усе, що тобi потрiбно".

А в останнi днi жовтня цей "секрет успiху" почав працювати в масштабах цiлої країни. "Га-а-а-ав!" -- раптом вистрибнули на нас з-за кута, i правiчний страх за своє життя у поєднаннi з браком iнформацiї зробили свою справу -- увiмкнули панiку та iстерiю.

"Вмирають люди, вмирає багато людей, вмирає все бiльше, медики до пуття не знають, як упоратися з заразою, лiкiв нема, й iмунiтету нi в кого нема -- кожен пiд загрозою", -- десь так розшифровувалося це "гав", i країна напiвпаралiзовано припала до екранiв та монiторiв, зачаровано стежачи за кiлькiстю жертв, що невпинно повзла догори.

29, 37, 49, 68, 102, 135 -- нiкому не хотiлося власноруч ставити "+1", тому хапалися навiть за соломинку. Вiтамiни жменями, часник кiлограмами, сто грамiв лiтрами, маски й мазi, щеплення й пiгулки з тонною побiчних ефектiв, та хоч обмазування з нiг до голови дьогтем i обвалювання у пiр"ї -- будь-який засiб можна було б проголосити "чудодiйним", i в це б охоче повiрили. Якщо є хоч 0,01% iмовiрностi, що це може вберегти вiд найстрашнiшого -- смертi -- бiльшiсть "робитиме все, що потрiбно".

Гуманнiсть, любов до ближнього, спiвчуття -- все це летить у тартарари, летить першим. I можна скiльки завгодно нервово смiятися з анекдоту про пасажира маршрутки, який потрапив у лiкарню з численними травмами тiльки тому, що кашлянув. Бо такою i є природа страху -- намагатися лiквiдувати будь-який фактор, що загрожує твоїй особистiй безпецi, твоєму життю. Будь-яким способом. Бо коли людина постає перед екзистенцiйним страхом, втрачають ефективнiсть усi заповiдi, закони i тисячолiття цивiлiзацiї. Вона реагує, як звiр.

У перший день панiки годi було сподiватись на виважену реакцiю. На порiвняння цифр, на з"ясування iстинної iнформацiї, на вiдстежування тенденцiй потрiбен був час. Поки однi хапалися за соломинки, iншi приречено махали рукою: "Хто має вмерти стоячи, не вмре сидячи". I аж у наступнi днi за панiчними криками та iстериками розчули голоси розумних лiкарiв -- тих, якi не купували дипломiв, розчули голоси аналiтикiв -- тих, яким не оплачували участь у будь-чиїй передвиборчiй кампанiї.

"До кiнця зими захворiє 12 мiльйонiв", -- i далi продовжують лякати нас заголовки. Так, 12 мiльйонiв. Але ж не всi -- на страшний "свинячий" грип, яким нас уже майже рiк лякають. У загальнiй масi хворих та померлих вiд наслiдкiв i зараз постраждалих вiд AH1N1 -- найменше, бiльшiсть становлять потерпiлi вiд "банальних" грипу та ГРЗ.

Тих грипу та ГРЗ, яких ми хворiємо щороку -- якщо не кожен, то кожен третiй чи кожен другий. Рiдко кому вдається за всю зиму не застудитись i не пiдхопити вiрус на тиждень-другий. I якби пiдняти статистику лiкарняних та довiдок за минулi роки, були б там iз дiагнозами "грип" та "ГРЗ" приблизно тi самi мiльйони. От тiльки, як писали у блогах, цього року дуже невдало сезонна епiдемiя спiвпала iз передвиборчою кампанiєю...

Коли дивишся з вiкна маршрутки на людей, якi навiть по вулицi бредуть у захисних масках, усе це здається злим жартом. А маски нагадують менi кляпи, якими людям позатикали роти. I маркером, який позначає найбiльш пiддатних панiцi.

Пригадується, п"ять рокiв тому нас упiймали на позитивнiй хвилi. На прагненнi кращого життя, свободи вибору й висловлювання, на бажаннi дотягтися хоча б до захiдних стандартiв, на бажаннi нарештi жити по-людськи. Тодi iндикатором сприйнятливостi були помаранчевi стрiчечки. Ти пов"язував їх -- бо ж хто не мрiє про те, щоб жити стало краще? Ти дуже хотiв повiрити -- i вiрив. Ну а потiм все вийшло "як завжди". I поки тобi ще соромно за таку довiрливiсть, на позитивi тебе вже не упiймати. Потрiбнi iншi пастки. Iншi ниточки, за якi тебе можна смикати у потрiбний напрямок.

Цього разу ловили на негативi. Копнули глибше -- задiяли найдавнiший, найменш критичний пласт психiки. Зiграли на iнстинктi самозбереження. Мабуть, нiщо iнше наших людей уже б i не пройняло -- он навiть криза, лускання банкiв, валютнi спекуляцiї i безробiття не пiдняли бурi народного невдоволення. Тiльки страх за те, що ще лишилося -- життя, своє i найближчих людей.

Полiтичнi дивiденди, шаленi прибутки вiд реалiзацiї медпрепаратiв та "запобiжних засобiв" -- на панiцi так легко заробляти. Залякай людей -- i поведiнка їхня стане такою прогнозованою... Хто економитиме на засобах "вiд смертi"? Хто перейматиметься критичним аналiзом претендентiв на найвищий пост у державi, якщо пiсля епiдемiї важитиме лише емоцiйний фон: "Слава Богу, живi залишилися, а там якось проживемо"...

Знаєш анекдот про слоникiв? Малий просить тата-майора: "Татусю, нехай слоники побiгають!" Батько вiдмовляє його: "Синку, та вони вже двiчi бiгали". Малий же не заспокоюється: "Ну тату, нехай..." I батько врештi здається: "Ро-о-та! Струнко! Одягнули протигази i бiгом навколо казарми -- марш!" В обтяжених владою чи важелями впливу на "обтяжених владою" завжди є спокуса "побавитися у слоникiв".

Будьте здоровi!

Квиток у космос

2009-11-06T13:46:03Z

Ти вiриш у чужопланетян? А в подорожi у часi? Нi, кажеш... Але якби тепер зараз викрасти, зав'язати очi й вiдтранспортувати у Роттердам, то перше, про що ти подумаєш, коли знову побачиш свiт, буде щось на кшталт: де це я? На iншiй планетi чи у майбутньому?

Серед просторої площi зависла у двох метрах над землею дивна ажурна конструкцiя --справжнiсiнький НЛО з фантастичних фiльмiв. Безшумний трамвай на повiтрянiй подушцi -- яскравий хробак зi скла та металу -- пiдвозить сюди людей. Ти бачиш, як вони виходять iз дверей i... зникають за ситi-лайтом iз рекламними плакатами. Не iнакше, там ховається трап до "лiтаючої тарiлки"!

Навколо площi -- хмарочоси i висотнi будинки рiзних барв, рiзних форм, схожi на олiвець, на букву "О", на гiганськi космiчнi кораблi. По лiву руку вiд тебе -- бiлий з синiм будинок, обплетений товстими жовтими трубами, який наче з кубикiв вiд конструктора склали. Десь такими у фантастичних фiльмах показують фабрики та заводи.

Пiд ногами у тебе -- наче звичайний чорний асфальт, але у променях сонця вiн виблискує слiпучими iскорками. По ньому не ходять пiшки -- котять на "сегвеях" (це щось на кшталт моторизованого самоката на двох великих колесах) бiзнесмени у класичних костюмах та бiлих сорочках iз краватками; їдуть на крiслах iз моторчиками i кермом дiдусi та бабусi -- з айподами та навушниками, в окулярах, схожих на гiрськолижнi -- з регулюванням ступеня затемнення скла.

Повз тебе мчать дивнi iстоти у яскравих розмальованих касках -- гiгантськими стрибками, здiймаючись над землею на метр-пiвтора. Якби не бачив нiколи джамперiв -- спецiальних "ходуль-стрибуль", що крiпляться до нiг i в яких можна наслiдувати кенгуру -- злякався б за своє психiчне здоров"я.

Мiсто-фестиваль

На щастя, я потрапила на цю площу не iз зав'язаними очима, тож мала трохи часу на адаптацiю до незвичних реалiй. Нас у Роттердам примчав двоповерховий, помальований у жовте й блакитне потяг. I вже з вокзалу цього другого за величиною мiста Нiдерландiв ми занурилися у футуристично-космiчну атмосферу.

Навколо сотнями мов галасував справжнiсiнький Вавилон: африканки у барвистих сукнях з рюшами, азiати в тюрбанах та вiзерунчастих халатах, дiвчата-мусульманки в хiджабах, растамани з дредами та у смугастих шапках, тибетськi монахи у вохристих рясах, католицькi монашки у чорному й бiлому, євреї-хасиди з пейсами та в чорних капелюхах.

У тому розмаїттi ми, бiлi люди у футболках-джинсах, почувалися трохи недоречно. Знаття б -- прихопили барвистi нацiональнi костюми i красувалися б у вишиванках та вiночках, наче делегати якогось мультикультурного фестивалю :)))

Роттердам -- порт, найбiльший у Європi й один iз найбiльших у свiтi. Тож культурне розмаїття росте i множиться тут не одне столiття. Нових громадян Нiдерландiв кораблi везуть з усього свiту, не лише з колишнiх голландських колонiй на кшталт Суринаму. Ще кiлька рокiв тому статус бiженця у цiй країнi мiг здобути кожен, хто мав досить доказiв чи фантазiї, щоб оповiсти про утиски на батькiвщинi -- чи то через вiросповiдання, чи через полiтичнi погляди, чи через колiр шкiри або сексуальну орiєнтацiю.

У Роттердамi найбiльший у всiй країнi вiдсоток iммiгрантiв (з майже 600 тисяч жителiв -- 46% не голландцi). I навiть новий мiський голова Ахмед Абуталеб -- родом iз Марокко. Приїхав вiн разом iз батьками у Голландiю, коли мав шiстнадцять рокiв. А в сiчнi цього року став першим у всiй Захiднiй Європi мером-мусульманином.

Бургомiстр плани має вавилонського масштабу. Мрiє забезпечити iммiгрантiв не лише комфортним житлом, але й школами, культурними i релiгiйними центрами, аби вони могли зберiгати свою нацiональну iдентичнiсть. I цi мрiї вже реалiзуються -- куди не глянь у Роттердамi побачиш будiвельнi крани.

Околицi приростають новобудовами для нацменшин (ми навiть на православний храм натрапили), а у центрi складають новi "космiчнi" споруди. Так виглядає, що тут чим архiтектурний проект ексцентричнiший -- тим бiльше шансiв, що його вiзьмуться втiлювати. I iнвестори знайдуться, i дозвiл вiд влади буде...

Таку концепцiю розбудови мiсто пiдтримує з пiслявоєнних рокiв. Пiд час Другої свiтової Роттердам, можна сказати, стерли з лиця землi бомбардуваннями. I якщо iншi знищенi мiста узялися цеглинка в цеглинку копiювати колишнi споруди, тут вирiшили зводити все найновiше i найсучаснiше. Через це шанувальники "старої Європи" iнодi зiтхають: мовляв, усе тут скло, метал та бетон, бетон, метал та скло. Натомiсть поцiновувачi оригiнального дизайну скавучать вiд захвату мало не на кожному кроцi.
Зiграємо в кубики?

Одним iз символiв Роттердама є саме архiтектурна споруда -- дивовижнi будинки-кубики. Вони виростають iз брукiвки, наче соняхи, -- на товстiй шестиграннiй нiжцi височить жовтий куб, поставлений на один iз кутiв. I таких соняхiв -- цiла галявинка. Два великi i 38 менших -- маленький квартал, позначений на картах i вказiвниках як Overblaak. Сусiднi куби з'єднуються, дотикаючись кутами, а всерединi мiж будинками утворюються затишнi подвiр"я.

Збудували їх на подив Європi та свiтовi за проектом Пiта Блома ще двадцять п'ять рокiв тому, у 1984-му. А я вперше побачила рокiв десять тому -- коли дивилась фiльм "Хто я?" Джекi Чен бився iз поганими хлопцями на тлi хаток-кубикiв i вже не вперше виконував для мене архiтектурно-просвiтницьку мiсiю. Признаюсь, свого часу дивовижну Саграда Фамiлiя у Барселонi менi показав у всiй красi комедiйний бойовик з участю Джекi "Закусочна на колесах". Так що за нинiшню пристрасть до архiтектурних дивовиж я маю почасти завдячувати пiдлiтковому захопленню азiйськими бойовиками :))

"Кубусвонiнг" полонили моє серце з першого погляду. I мене завжди мучила думка, як же там всерединi облаштовано простiр -- якi там кiмнати, де стоять шафи, лiжка, де приймають гостей? Один
iз будинкiв-кубикiв -- музей, i я, збираючись в Роттердам, першим пунктом "must see" поставила саме його. Та плани змiнились, коли я взялася за пошуки готелю. Бо сайт онлайн-бронювання серед пропозицiй видав менi "Cube house".

Виявилося, що недавно один iз кубiв купила голландська хостел-асоцiацiя, i тут за кiлька днiв до мого приїзду вiдчиняє дверi готель. Iнодi мрiї здiйснюються отак запросто. Тож ми не лише надивились на хатки-кубики, але й оселились у них. I святкових тiстечок iз нагоди вiдкриття скуштували. Смачно було!
Тепер я готова доповiсти: мешкати у таких кубиках можна. Пiдлога там звична, горизонтальна. Лiжка- шафи можна розставляти, як i в звичних квартирах. А на похилих стiнах можна прилаштовувати улюбленi картини, книжковi полицi або ж колекцiї кактусiв. Єдине, чого менi у "вонiнгу" бракувало -- то це великих вiкон. Все ж навколо -- така дивовижна панорама, тiльки милуватись.

З одного боку видно зупинку-космостанцiю -- ту, яку ми спершу сприйняли за НЛО. Виявилось, що за рекламним плакатом ховався ескалатор, яким можна спуститися на станцiю метро. Так що пасажири з трамваю не у лiтаючий транспорт перемiщались, а у пiдземний :)))

З другого боку -- панорама на невеличку гавань зi старими вiтрильниками. Тут просто неба розмiстився мiнi-музей кораблiв.

Фабрика знань

Видно з вiкон "кубусвонiнгiв" i бiло-синiй будинок iз трубами, схожий на фабрику чи гiганський океанський лайнер. У ньому ...мiська бiблiотека. У Роттердамi ми не знайшли комп'ютерних клубiв, i навiть у "Макдональдсах" Wi-Fi "не наливали". За безплатним iнтернетом усi нас скеровували саме сюди. Ми спершу не вiрили. I даремно.

Бо бiблiотека у Роттердамi виявилась не запилюженою книгозбiрнею, а справжнiм сучасним мультимедiйним центром, фактично -- супермаркетом iнформацiї. Тут можна не лише книжки та газети читати, але й дивитися фiльми чи слухати музику -- i все це безплатно. Наприклад, щоб посидiти годинку в Iнтернетi, треба лише заповнити невелику анкету, вказавши свої паспортнi данi.

З поверха на поверх тут возить ескалатор. А внизу в холi сидять за столиками працiвники iнформацiйної служби. Їхнє завдання -- зорiєнтувати тебе у пошуках потрiбної iнформацiї. Сiдаєш собi на стiльчик, розповiдаєш привiтнiй жiнцi чи чоловiку, що тобi потрiбно, -- i вони у базi даних дивляться, на який поверх i в яке крило тобi йти. А поки ти будеш пiднiматися, потрiбна книжка чи фiльм уже чекатиме тебе на стiйцi адмiнiстратора вiддiлу.

Людей у бiблiотецi багато, за столиками -- купа студентiв та солiдних уже дядечок-тiтоньок iз ноутбуками. На кожному поверсi є ксерокс та принтери, тож потрiбну iнформацiю можна копiювати та
роздруковувати -- правда, це вже за доплату. У музичному вiддiлi всi сидять iз навушниками, а у мiнi- кухнi, де теж стоять столики, вилаштувалася черга до кавового автомата. Стоять тут i мiкрохвильовка, i холодильник. Так що "просвiтлюватися" можна iти iз запасом продуктiв на обiд :))

Для тутешнiх студентiв, як виглядає, бiблiотека є таким собi клубом. Судячи з контингенту, збираються тут не лише "ботани"-заучки. Яскравi тату, оригiнальнi зачiски, пiрсинг, стильний одяг -- хоч зараз на дискотеку. Така опцiя, до речi, у бiблiотецi теж передбачена. Ввечерi кожного дня, крiм понедiлка, у пiдвальному поверсi починає працювати диско-клуб. Для записаних у бiблiотеку вхiд безплатний :))

Танцювальна електростанцiя

Клуби та дискотеки в Роттердамi є на всяк смак i стиль. Та мiсто зрадило б себе, якби не здивувало свiт якоюсь новинкою. Тож саме тут з'явилася перша на планетi екологiчна дискотека. Її концепцiя -- "чим людям веселiше, тим краще навколишньому середовищу".

У "Club Watt" є все, що має бути у клубi: бар, дi-джейський пульт, танцпол, лаунж-зона. Тiльки пiдлога тут незвичайна -- наступаючи на неї, вiдвiдувачi... виробляють електроенергiю. "Танцювальна електростанцiя" -- це 86 плиток посерединi танцполу, що свiтяться червоним, зеленим та синiм. Вони прогинаються вiд крокiв, а спецiальний генератор перетворює цей тиск у струм. Енергiї вистачає для освiтлення усього клубу, а загалом танцiвники "виробляють" 35% усього необхiдного струму. Чим бiльше людей на танцполi -- тим бiльше ватiв.

Зрозумiло, що екологiчну тему в клубi пiдтримує i меню. Тут подають лише сезоннi овочi та фрукти, якi виростили на фермах неподалiк мiста. Таким чином, вважають власники клубу, можна вбити двох зайцiв: споживати їжу без консервантiв i не витрачатися нi на її довезення, нi на тримання на складах.

Iдея у голландцiв, до речi, дуже популярна. Дбати про здоров'я та навколишнє середовище тут не дивацтво, а потреба й бажання кожного. Саме тому i в Роттердамi з широкими вулицями й проспектами багато мiщан пересуваються на велосипедах, роликах та iншому транспортi, який найменше шкодить довкiллю. Фiтнес-клуби переповненi, а вздовж набережної, мабуть, цiлодобово бiгають тi, хто хоче тримати себе у гарнiй спортивнiй формi.

Я не здивувалась, коли довiдалася, що в Роттердамi при унiверситетi є Центр дослiджень щастя. Вимiряти його рiвень у рiзних країнах тут намагаються понад 50 рокiв. Мiряють, до речi, не в грошах -- оцiнюють вдоволенiсть жителiв життям, рiвень задоволення їхнiх потреб. Щороку за результатами дослiджень складають Всесвiтню базу даних щастя. Цього року на перших мiсцях -- Данiя та Швейцарiя.

Тенкс, майстер Йода

Роботи у Роттердамi вистачає i голландцям, i приїжджим: у порту, на пiдприємствах нафтопереробної та машинобудiвної галузi, в офiсах мiжнародних компанiй та органiзацiй, у численних магазинах, кафе, торговельних центрах. А якщо роботи не маєш, тут i не оселишся -- ще у 2003 роцi мерiя вирiшила боротися з напливом iммiгрантiв, пускаючи в мiсто лише тих, хто має заробiток.

Роттердам за кiлькiстю жителiв менший за мiй рiдний Львiв -- та на його тлi, та й на тлi нашої столицi виглядає космопортом чи мегаполiсом майбутнього. Тiльки летючих таксi для повноти враження не вистачає. Хоча їх з успiхом можуть замiнити кумеднi машинки-прибиральники. З щiтками-бородами, маленькi й маневренi, наче живi пилососи, вони ретельно начищають i вiдмивають тротуари i дороги. Один такий "малюк" ганявся за нами по набережнiй бiля красеня-моста Еразмуса -- то водiй чудо-технiки, афроголландець, прагнув познайомитися з бiлявками. Ледь утекли. Досi смiємося, як згадуємо.

Асоцiацiй iз космопортом додали нам i вiдвiдини магазину, який спецiалiзується на анiме, японських манга та комiксах з усього свiту. З-за прилавка, звертаючись до нас ламаною англiйською, до нас вийшов... сам майстер Йода. Пригадуєш цього магiстра джедаїв iз "Зоряних воєн"? Продавець був майже такий самий -- тiльки трохи вищий i не зелений. Ну i вуха у дiдуся-японця були нормальнi, людськi. А от вираз обличчя, риси, тонкий пушок на старечiй головi, манера переставляти слова у реченнi: "Чим допомогти можу вам я?" -- не лише фанатiв у захват приводить. Купувати манга у самого майстра Йоди -- таке можливо лише в Роттердамi. :))

Місто сонця

2009-10-16T13:00:45Z

Якщо вiрити туристичним агенцiям, завдання в яких єдине -- запалити тебе несамовитим бажанням поїхати навiть у мiста, про якi ти нiколи не чув, -- оселитися у Фрайбурзi мрiє кожен другий нiмець.

Якщо вiрити даним спостережень синоптикiв, то саме у Фрайбурзi сонячних днiв у роцi бiльше, анiж у будь-якому iншому нiмецькому мiстi.

Якщо вiрити кулiнарам, найсмачнiший шварцвальдський торт печуть теж тут.

А якщо вiрити менi, то все це -- правда. Але далеко не вся. :))) Бо у Фрайбурзi, який уже 20 рокiв є мiстом-побратимом мого рiдного Львова, значно бiльше приваб.

I замешкати тут забажає не те що кожен другий, а дев'ять iз десяти українцiв. Бо тiльки покажи їм Фрайбург -- i вони охоче повiрять, що саме тут земний фiлiал раю. Нам, наприклад, зовсiм не хотiлося звiдти виїжджати, незважаючи на те, що попереду нас чекали дуже цiкавi країни, а у найсонячнiшому
мiстi Нiмеччини, наче з вiдра, уже котрий день лив дощ.

У цiй країнi немало отаких чепурних, наче зi сторiнок казки, мiстечок. З неодмiнно старовинним, височенним та унiкальним собором на центральнiй площi, з уквiтчаними невисокими будиночками, з рiчкою, що дiлить мiсто навпiл, iз брукiвкою, яка збереглася iз середнiх вiкiв.

У Фрайбурзi, щоправда, брукiвка унiкальна. Тут першi днi хочеться ходити, втупившись поглядом у землю. Вона тут вимощена не звиклими прямокутними каменями, а невеличкими рiчковими камiнчиками з дна Рейну -- кольоровими й опуклими. Через це їзда на велосипедi у Фрайбурзi до певної мiри перетворюється на заняття музикою: "Дринь-дринь-дин, дринь-дринь-дррррринь", --
виспiвують колеса, дотикаючись до брукiвки.

Ще одна причина дивитися пiд ноги -- те, що саме тут у Фрайбурзi розмiщують... вивiски. Книгарня, школа, ресторан, церква -- про все це повiдомляють круглi картинки, викладенi з брукiвки. Наче маленькi картини на тротуарi. Дуже гарно.

А дивитися угору й навкруг варто з пагорба, що височить посеред мiста. Саме звiдси почався у ХII столiттi Фрайбург. Називається пагорб доволi по-львiвськи -- Замковою горою. Однак на вiдмiну
вiд "побратима", тут справдi є залишки замкових споруд.

Ще одна приваба мiста -- чиста стрiмка вода, що бiжить обабiч вулиць у вимощених каменем рiвчачках. Такi собi "приборканi" струмочки. Кажуть, що улiтку завдяки їм надворi не так спекотно.
I завжди можна охолодити ноги, опустивши їх у воду.

На краю чорного-чорного лiсу...

Сосни з темною хвоєю та темними стовбурами, густi хащi, гори, схожi на нашi Карпати, -- одразу за Фрайбургом починається Шварцвальд, Чорний лiс. У дитинствi я читала казки цього регiону, завмираючи вiд страху й захоплення. У них дiяли злi велетнi i працьовитi лiсоруби, а скарби чарiвникiв дiставалися лише тим, хто має добре серце. Саме тут починається Дунай. I зовсiм неподалiк жив не лiтературний, а справжнiй Доктор Фауст, що, за легендами, займався магiєю i за це потрапив до пекла.

Нинi у Шварцвальдi -- на облiку кожна сосна, i їхати сюди треба не за, а зi скарбами -- щоб оплатити проживання у готелi. У 200-тисячному мiстi з недорогими помешканнями для туристiв -- бiда. У готелях i приватних "гастегаузах" -- "гостинних домах" цiна номера -- вiд 85 -- 90 євро.

I навiть тарифи у хостелi -- зазвичай найдешевшому готелi-гуртожитку -- тут починаються вiд 22 євро за лiжко-мiсце. Тодi як, примiром, у Берлiнi, Мюнхенi чи Дрезденi за вдвiчi меншу суму можна не лише переночувати в гостелi, а й смачно поснiдати.

У нас був, звiсно, варiант переночувати в наметi -- Шварцвальд он поряд. Але ж у темрявi оживають усi дитячi страхи... Мабуть, менi так i не вдалося б заснути, прислухаючись до кожного шурхотiння: ану ж бо пiдкрадається якийсь зловмисний велетень чи лiсоруб-манiяк?

Тому ми забронювали кiмнатку в гостелi "Блек форест" -- той же Чорний лiс, тiльки "общєпонятною" англiйською. "Один iз найкращих у мережi незалежних гостелiв", -- гордо повiдомляв сайт. А у нас, українцiв, серце привчене пришвидшено битись при словi "незалежний". Ну i в найкращому, ясна рiч, нiхто замешкати не вiдмовиться.

А мали б цi слова прозвучати застережним дзвiночком. I нагадати менi фразу, якою колись описав переваги "хрущовок" їх творець: "Краще одноманiтнi зручностi, анiж рiзноманiтнi незручностi". "Блек форест" виявився цiлком "хiпiвським" прихистком. Його власницi -- "продукти" бебi-буму та сексуальної революцiї 1960-х -- мабуть, всотали прихильнiсть до побуту "дiтей квiтiв" iз материнським молоком. Їздять вони на стильнючих вiнтажних машинках -- "Ситроенах" родом iз тих же 60-х. А хостел
рiзнобарв'ям мiг би посперечатися iз циганською хустиною, а рiзношерстiстю гостей -- iз якимсь вавилоном.

Вхiд до "Блек форест" овiював солодкавий запах, який важко з чимось сплутати i який однозначно асоцiюється з Амстердамом. Двоє хлопцiв "пiдкрiплювали" ефект "травички" ще й пивом, по пляшцi якого тримали у руках.

Перше, нагадаю, у Нiмеччинi заборонене. За розпивання спиртного на вулицях i навiть за появу на вулицi iз пляшкою алковмiсного напою у руках теж карали штрафами -- донедавна. Цього року "алкогольну" заборону зняли. I домiгся цього звичайний студент, що вивчає юриспруденцiю у Фрайбурзi.

Джон Фiлiпп Турн обурився, що ця заборона обмежує свободу людини, i подав на владу в суд iз вимогою її скасувати. I адмiнiстративний суд федеральної землi Баден-Вюртемберг iз хлопцем погодився, адресувавши владi Фрайбурга такi слова: "Ухвалюючи рiшення, не можна виходити з того, що кожен, хто нап'ється, буде хулiганити".

Пiсля того, як студент перемiг у судi владу, перший тост iз пляшок на вулицях п'ють за його здоров'я. :))

Альтернативна реальнiсть

Переступивши порiг гостела, першi враження вiд хостелу ми вирiшили списати на те, що надто глибоко вдихнули, проходячи повз тих хлопцiв. "Глюк" -- якби менi довелося обирати стиль, у якому оформили iнтер"єр, я б вибрала саме це слово.

Старовиннi дерев"янi сходи, якi мали б вести на другий поверх, елегантно впиралися ...у стелю. Щоб ефектнiше виглядало, на нiй намалювали хмари. Тож тепер я знаю, де починається "Дорога у хмари", про яку так люблять спiвати у пiснях.

У велетенськiй, розмiром зi спортзал "кiмнатi для спiлкування" у кожному кутi висiли рiзнi люстри -- i сучаснi, i вiнтажнi з iмiтацiєю пiд свiчки, i "гламурнi" з кришталевими брязкальцями, з одного боку стояла шафа з рiзнокалiберними каструлями i склянками, в iншiй гостi, очевидно, залишали витвори власних рук -- малюнки, кострубатi глинянi вазочки, вручну розписанi тарiлки, пошитi з клаптiв iграшки з гудзиками замiсть очей.

За бiльярдним столом змагалися у вправностi двоє китайцiв. А в зонi релаксу, на подiумi, викладеному м"якими подушками, вмостилася родина, схожа на персонажiв мультика про "екологiчних манiякiв" -- прихильникiв усього натурального. Довге нефарбоване волосся, вiльний одяг iз домотканної лляної тканини. Мама читала книжку, а дiти, вмостивши голови на колiнах в обох батькiв, уважно слухали. Запросто можна було уявити, як вони власноруч виготовляють мило, печуть хлiб i фарбують у великих казанах виткане полотно.

В однiй ваннiй кiмнатi душовою слугувала срiбляста металева капсула, схожа на якусь деталь ракети чи батискафа. Заходиш усерединку -- засуваєш дверцята -- i можеш починати зворотнiй вiдлiк. Три, два, один, летимо...

Друга ванна вразила креативом. Скромна труба з душем ховалася за шторкою з клейонки, а вода втiкала просто у дiрочки в пiдлозi. Натомiсть унiтаз тут ставили для прихильникiв висоти: аби вмоститись, слiд було пiдстрибнути мало не на пiвтора метра. Вiкно, яке тут було, заклали цеглою, i тепер у нiшi, помальованiй на синьо, "плюскотiли" хвилi моря, а над ними ширяла чайка, виготовлена з пап"є-маше, пластику та удвiчi бiльша, анiж трапляються у природi.

Коли ж ми зайшли у замовлену кiмнатку, то мало не просльозилися. Для нас тут приготували панцирнi лiжка -- такi, як у наших лiтнiх таборах чи лiкарнях. А з лампи, що осявала i так дуже яскравi помаранчевi стiни, звисала на павутинцi павучиха. На смiтнику ж красувалася намальована фарбами картина. Пароплав "Мiсiссiпi", очевидно, на однойменнiй рiчцi.

Такi-от "рiзноманiтнi незручностi" у Нiмеччинi вiдшукати непросто. Невеличкi готельчики та хостели, що належать рiзним корпорацiям, як правило, пропонують "стандартну зручнiсть": сучаснi меблi, спокiйнi кольори в iнтер"єрi, iдеально чистi рушники та постiль, ну, i, звичайно, сантехнiка в бездоганному станi...

Хоча "альтернативнiсть" хостелу можна списати i на близькiсть значно безалабернiшої у цьому планi Францiї. До кордону звiдси -- кiлькадесят кiлометрiв. Навiть нiмецькi вояки, починаючи Другу свiтову, наплутали: летiли бомбити французiв, а зруйнували своє ж мiсто. Майже вщент -- майже всi казковi будиночки, що прикрашають центр "старого мiста", вiдновленi пiсля вiйни за старими кресленнями i фотографiями.

Чужi грошi люблять лiк

Ми звикли вважати нiмцiв снобами. Але вони, попри залюбленiсть в облаштування побуту та потяг до порядку, дуже вiдкритi та приязнi люди. Причому це стосується як мешканцiв маленьких мiстечок, так
i жителiв мегаполiсiв. Продавцi та офiцiанти охоче заводять iз тобою бесiду, а на вулицях перехожi не лише вiтаються iз незнайомцями, але й радi допомогти порадою, щойно звернешся до них iз запитанням. I навiть тодi, коли поради не просиш.

...Приїхавши у Фрайбург, один iз днiв ми мали намiр видiлити на поїздку до "Європа-парку". Це найбiльший у Європi парк розваг, щось схоже на Диснейленд. Тiльки героями тут є не мультяшнi персонажi, а рiзнi країни. Наприклад, "Iсландiя" пропонує карколомнi гiрки, а "Грецiя" запрошує на воднi процедури. I таких атракцiонiв -- сотнi. Але у Дарини розболiлося горло, почався кашель, i ми довго вагалися -- їхати чи нi. Врештi пiшли в аптеку за мiкстурою.

Як у нас купують лiки? Дiвчина за прилавком, не довго думаючи, подає тобi найбiльш розрекламовану пачку. А тут нам влаштували цiлий консилiум. Почувши, що мiж собою спiлкуємось слов"янською, покликали обов"язкового у нiмецьких аптеках росiйськомовного фармацевта. I почався допит. Як болить, коли болить, який кашель, коли почався, коли посилюється, чим лiкуєтеся зазвичай, чи не вживаєте iнших лiкiв або вiтамiнiв, який режим харчування... Чесне слово, мене жодного разу дiльничний терапевт так не допитував! А тут -- аптека, магазин лiкiв, фактично.

Врештi-решт визначившись iз лiками, ми вирiшили запитати у люб"язної аптекарки, як дiстатись до Європа-парку.

-- Нi, ви туди сьогоднi не поїдете! -- замахала руками вона, поглянувши на годинник. Було опiв на дванадцяту.

-- Нам тiльки б поглянути...

-- Нi, там стiльки цiкавого, що ви тiльки пошкодуєте через запiзнення! У парк треба їхати о сьомiй ранку, i краще на два днi.

Послухай пораду, зроби навпаки -- керуючись українським принципом, ми поїхали на вокзал. Зайняли чергу в касу ... i що б ви думали? Касир, елегантний чоловiк середнього вiку, стриманий i дуже офiцiйний у формi, навiдрiз вiдмовився продавати нам квиток на потяг.

-- Нi, я цього не робитиму, -- стояв на своєму. -- Ви приїдете опiв на третю, нiчого не встигнете побачити, i тiльки витратите даремно час i грошi на дорогу. Краще проведiть цей час у мiстi. А в Європа-парк їдьте завтра вранцi.

Змоделювати таку ситуацiю у нас, чесно кажучи, важко. Але тут я вперше в життi зрадiла, що чужi люди рахують мої грошi.

Або ще така ситуацiя.

-- Як дiстатися до Швабентор? -- запитали ми, коли приїхали у Фрайбург.

-- Ой, це далеко! -- аж сплеснув руками чоловiк, оглянувши нашi валiзки та наплечники. -- Вам обов"язково треба сiсти на трамвай!

Чекали ми на нього хвилин десять. А всю дорогу до мiсця призначення, як з"ясувалося наступного дня, неспiшним прогулянковим кроком можна подолати за 20... Хiба ж це далеко? Та ще й при любовi нiмцiв до пiших та велосипедних прогулянок... Однак, певно, про чужi ноги належить потурбуватися бiльше, анiж про свої?

Екологiчний рай

У Фрайбурзi з 200 тисяч мешканцiв -- 30 тисяч студенти. Але не тiльки вони щоранку сiдлають свої велосипеди. У невеликому мiстi зручно та економно пересуватися саме цим екологiчно чистим транспортом. Крiм того, є тут i район, куди в"їзд на автомобiлях категорично заборонено.

У Фобанi, передмiстi Фрайбурга, живе близько 5 тисяч осiб. За рiшенням, ухваленим всенародно на референдумi кiлька рокiв тому, його проголосили велосипедно-пiшохiдною зоною. Двi третини мешканцiв продали свої автiвки -- адже утримувати їх, проживаючи тут, дуже дорого. Тiльки паркувальне мiсце бiля в"їзду до Фобану обiйдеться у 20 тисяч євро на рiк. А ставити автiвки бiля дому i взагалi в"їжджати на них у межi району заборонено. Замiсть парковок тут -- iгровi майданчики, сади та парки.

Тому сiм"ї, яким не зручно добиратися на роботу чи навчання громадським транспортом, "скидаються" на авто i оплату паркування, розбиваючи загальну вартiсть на 3-4 родини.

Та вiдсутнiсть авто -- не єдина приваба Фобана. Усi 58 будинкiв цього району спорудженi у рамках концепцiї "активного дому" -- вони виробляють енергiї бiльше, анiж споживають. Вирахувати "енергетичний баланс", до речi, може кожен мешканець -- досить лише запустити вiдповiдну комп"ютерну програму.

Всi цi будинки -- дерев"янi, стiни вкриває iзоляцiйний шар завтовшки 35 мм. Щоби уникнути утворення грибка, на кожному поверсi встановлено вентилятор, який кожнi 90 секунд випускає тепле повiтря назовнi.

Автором проекту цього району є нiмецький архiтектор Рольф Дiш. Саме вiн створив ще одну цiкавинку Фрайбурга -- "Гелiотроп", будинок, що обертається -- один iз найбiльш екологiчних у свiтi. Вiн стоїть на "нiжцi" i впродовж доби обертається услiд за сонцем -- аби максимально використовувати встановленi на його поверхнi сонячнi батареї.

До речi, у найменш дощовому мiстi Нiмеччини цей вид альтернативної енергiї дуже популярний. Сонячнi батареї встановлено майже скрiзь. Їх енергiю використовують на свої потреби мешканцi приватних будинкiв, шкiл, унiверситетiв, банкiв, магазинiв, салонiв краси. Навiть тутешнiй футбольний стадiон ними оснащено! А у мiстi функцiонує солярна фабрика, що випускає батареї, та цiлий iнститут солярних енергосистем.

Таким чином, поруч зi званням найсонячнiшого, Фрайбург носить i звання "найекологiчнiшого". Треба визнати, це вiдчутно, щойно вдихаєш мiсцеве повiтря. Автiвок небагато, натомiсть повно зеленi, квiтiв. I навiть у межах мiста ростуть виноградники, якi щоосенi дають щедрий врожай. Мiсцеве вино
славиться у Європi, а оглянути популярнi тут сорти винограду можна у мiсцевому парку. Ходиш алейками мiж лозами, читаєш таблички i дiзнаєшся, з яких ягiд роблять твоє улюблене вино -- рислiнг, мускат, шардоне чи бургундське.

Iз Фрайбурга з любов"ю

Наостанок маю зiзнатися: їдучи у Фрайбург, ми мали одну маленьку таємну мрiю. Дуже вже хотiлося скуштувати автентичний шварцвальдський торт. I вiн, на нашу превелику радiсть, перевершив усi сподiвання.

У книжковiй крамницi я по-шпигунськи перезняла рецепт "справжнього шварцвальдського".

От вiн. Можу подiлитися.

Отже, для пiсочної основи тобi знадобиться 60 грамiв масла, 30 грамiв цукрової пудру, пакетик ванiльного цукру, 1 жовток, 100 грамiв борошна та 1 столова ложка кiршу -- це алкогольний напiй, нiмецька "вишнiвка".

На шоколадний бiсквiт слiд узяти 6 яєць, 120 г цукру, 60 г борошна, 60 г крохмалю, 60 г какао-порошка, 1 чайну ложку розрихлювача, 5 столових лодок кiршу та 5 столових ложок вишневого соку.

Для начинки знадобиться 800 мл консервованих вишень без кiсточок, 250 мл вишневого соку (з тої ж банки), 3 столових ложки цукру, дрiбка корицi, 2 столових ложки крохмалю та 5 столових ложок кiршу.

На крем пiде 750-800 мл жирних вершкiв, 50 г цукру, 50 г цукрової пудри, 1 пакетик ванiльного цукру, загущувач та 5 столових ложок кiршу.

Просочувати корж треба сумiшшю кiршу та вишневого соку (по 5 столових ложок), а прикрашати -- вишеньками.

Бiсквiт печуть за день до приготування торта. Збивають жовтки iз 6 столовими ложками гарячої води та 60 г цукру до побiлiння; бiлки збивають на пiну, додавши цукрову пудру, обережно вмiшують бiлкову пiну у жовткову, а тодi поволi всипають змiшанi борошно, какао, крохмаль та розрихлювач. Обережно вимiшують до однорiдностi i випiкають у вистеленiй пергаментом формi дiаметром 28 см. Духовку слiд розiгрiти до 200 °С, пекти 25-30 хвилин. Щойно випечеться, треба витягнути бисквiт iз форми й охолодити на решiтцi. А наступного дня його розрiзають горизонтально на 3 шари.

Для приготування пiсочної основи масло збивають iз цукровою пудрою, ванiльним цукром, жовтком та кiршем, додають борошно i замiшують тiсто. Потiм його слiд завернути у плiвку i покласти на 30 хвилин у холодильник. I лише пiсля цього -- розкачати, наколоти виделкою i випекти у тiй же формi, що бiсквiт. При температурi 180 °С на це знадобиться 10-15 хвилин.

Далi готують начинку. Вишню з банки зцiджують через друшляк, 250 мл соку кип"ятять з корицею, додають розведений у гарячiй водi крохмаль, помiшуючи, доводять до кипiння. Досипають ягоди, знову доводять до кипiння, знiмають iз вогню. Коли охолоне -- треба влити кiрш i як слiд перемiшати.

Далi збираємо торт. Перший шар -- пiсочний корж, його кладуть на тарелю i змащують 3 столовими ложками вишневої начинки без ягiд. Накривають бiсквiтним коржем, який просочують сумiшшю кiршу та соку. Викладають половину начинки з ягодами, залишаючи вiльним приблизно 1 сантиметр по краю. Зверху розподiляють 1/4 крему зi збитих вершкiв.

Далi кладуть другий корж, повторюють усi операцiї, що й iз попереднiм. А тодi накривають третiм коржем, просочують, змащують з усiх бокiв кремом, посипають поверхню i боки торта шоколадною
стружкою. Далi -- прикрашання, для цього з мiшечка видавлюють кремовi трояндочки, i на кожну з них кладуть вишеньку.

Тепер на добу у холодне мiсце -- i можна смакувати.

I уявляти, що ти знову у Фрайбурзi. :))

Форма

2009-10-16T12:50:58Z

Якби хтось менi сказав, що з роками моїм улюбленим одягом стане форма, я б нiзащо не повiрила. Бо ж у школі в затятих дискусiях вiдстоювала "право на iндивiдуальнiсть, на свободу самовираження"
i вперто ходила в джинсах -- на зло всiм, хто намагався загнати нас у форму, а не тому, що вони менi особливо подобались. I аж нiяк не хотiла помiчати, що джинси в нас, "незгодних", за фактом перетворилися на ту ж унiформу -- протестну, опозицiйну офiцiйнiй "шкiльнiй". Як синiй стандартний костюмчик був ознакою дисциплiнованого учня, так джинси одразу ж виказували "бунтаря". Зi звичайної речi вони перетворювалися на символ незгоди, права на iншу думку, ставали ледь не iдеологiчною зброєю. I що бiльше пiнився завуч, погрожуючи "познiмати з усiх цi джинси", то бiльше нам хотiлося його подратувати...

А нинi я у виборi одягу нiчим не обмежена (окрiм, звiсно, здорового глузду i смаку). I найулюбленiша рiч у моєму гардеробi -- форма. "Бундес" -- сорочка нiмецьких солдатiв, яка вже пiв-Європи об'їхала на моїх плечах. Зручна, практична, гiгiєнiчна, майже не брудниться i не мнеться, а як пiд дощ потрапиш -- швидко сохне, -- її переваги я можу довго перераховувати, та найбiльше приваблюють мене не утилiтарнi якостi. А те, що у цiй сорочцi я почуваюся сильнiшою i захищенiшою, вона наче додає менi витривалостi в протистояннi незгодам, якi трапляються на шляху. Броня й опора водночас.

"Сутана робить священика, мундир -- солдата", -- Кобо Абе я вiдкрила для себе на першому курсi. Читала цi рядки i розумiла, чому в школi нас так уперто намагалися одягти у форму. Щоб нагадувала нам про обов'язки учня i щоб iншим допомагала нас сприймати як сумлiнних школярiв. А вчителям хотiлося -- хоча б зовнiшньо -- бачити в нас типових сумлiнних школярiв :))

З типовим значно простiше -- не треба шукати iндивiдуального пiдходу, можна обiйтися стандартним набором iнструментiв управлiння. Бачиш гайку -- береш ключ вiдповiдного розмiру, бачиш гвинтик -- хапаєшся за викрутку. Зручно, функцiонально, час економить, сприйняття свiту полегшує. Ось цi, у нашiй вiйськовiй формi -- хорошi, он тi за лiнiєю фронту, у ворожiй -- поганi. У мене бiльшi зiрочки на погонах -- значить, я начальник, а ти дурень, я командую, ти виконуєш накази.

Будь-яке тоталiтарне суспiльство, будь-яка органiзацiя, що прагне жорсткої вертикалi влади, охоче пiдхоплює iдею унiформи. Касти, чини, ремiсничi цехи, школи, нацiональностi. Щоб спростити сприйняття, щоб не помилятися з iєрархiєю. У пурпуровому -- король, у зеленому -- генерал, у сiрому -- парiї, безправнi бiдняки. Та й у наш час це актуально: що таке дизайнерськi речi, ролекси й верту, як не унiформа для багатих, що свiдчить про їхнiй статус? Чи форма учнiв елiтної школи, наприклад, яка
промовляє: мої батьки досить багатi, аби платити по 20 тисяч доларiв щороку за моє навчання. Таку форму охоче носять пiсля урокiв: вона пiдкреслює соцiальну вищiсть.

Чи звертав ти увагу, що в багатьох фiльмах i книжках про майбутнє автори, навiть тi, що критикують тоталiтарнi режими i мрiють про суспiльство загального благоденства, одягають своїх героїв у форму навiть у повсякденному життi? Без форми залишаються тiльки маргiнали, люди, якi так i не знайшли собi мiсця поза соцiумом. Так i не зумiли вкрутитись гвинтиком у якусь ланку, щоб iз гордiстю носити, наприклад, синiй пiджак iнженера чи бiлий халат медика i з гордiстю представлятись iншим, перед прiзвищем насамперед кажучи про користь, яку вiн приносить. Наголошуючи: я -- перш за все те, що я роблю для суспiльства, а не те, що думаю, вiдчуваю чи творю для власного задоволення i самовираження. Я -- людина-функцiя, а не людина-примха. Я потрiбен.

Коли спортсмен одягає форму i виходить на поле, вiн декларує: я готовий грати за правилами. Медичний халат нагадує про клятву Гiппократа, про заповiдь: "Не зашкодь". Вiйськовий мундир обiцяє: я захищатиму батькiвщину, я не вiдступлю. Сутана священика заспокоює вiрнiстю таємницi сповiдi. Форма задає систему координат, форма -- зручний знак для орiєнтування у реальностi, полегшує сприйняття та розумiння дiйсностi. Ти чоловiк -- отже, тобi налiво коридором, у дверi з буквою "Ч", ти жiнка -- тож тобi праворуч.

Форма -- типовий одяг, одяг якщо не тисяч, то десяткiв таких, як ти. Форма допомагає почуватися не самотнiм, а причетним до якоїсь бiльшої потуги, сили. Форма свiдчить: ти не один, за твоєю спиною
-- численнаа пiдтримка. Армiя, команда, соцiальний рух, субкультура. Що таке чорний одяг готiв чи рожево-чорнi лахи емо, як не варiант унiформи, "пiзнавального знаку" для своїх?

Форма задає iдеал, планку, до якої треба тягнутися -- щоб вiдповiдати всiм тим, хто носив цi кольори до тебе. Так футболка вiдомого клубу на плечах виструнчує юного хлопчиська, i вiн лiзе зi шкiри, тiльки б не зганьбити славних попередникiв. Так футболка збiрної, в яку вбранi фани на трибунах, нагадує: за
тобою -- вся країна, i ти мусиш її гiдно представити.

Форма актуалiзує в тобi риси, необхiднi для виконання безпосереднiх функцiй. Мабуть, це схоже на те, як нашi дикi предки натягали на себе шкiру вбитого лева чи ведмедя, -- аби i їм передалася сила та вiдвага небезпечної тварини. Може, тому мене тягне до "бундеса" саме у днi найбiльших "завалiв" на роботi -- коли треба мобiлiзуватись, дiяти чiтко, зосереджено, швидко, рiшуче, як солдат на фронтi, i не вiдступати за будь-яку цiну...

Є багато аргументiв за форму -- соцiальних, економiчних, iсторичних. Але я знаю, що коли б i менi знову належало iти до школи й стикатися з вимогами обов'язкової форми, я би знову наражалася на конфлiкти й одягала джинси. Форма приваблює лише тодi, коли дає тобi переваги, або ж тодi, коли маєш право свободи її вибору.

Мрiйники в Остенде

2009-08-17T23:39:45Z

Влiтку хочеться мати море десь зовсiм поруч. Якщо не за вiкном власної кiмнати, то хоча б поблизу мiста. Так, щоб у ясний день можна було сiсти на велосипед, в авто, трамвай або електричку i за пiвгодини вже вдихати на повнi груди свiже й цiлюще морське
повiтря.

А вже до того, яким це море буде -- Чорним, Середземним, Карибським чи Японським -- я особливих вимог не висуваю. Та якщо можна вибрати, мабуть, попрошу Пiвнiчне.

З усього Пiвнiчного моря Бельгiї дiсталося лише 68 кiлометрiв
узбережжя. I майже суцiльно цi кiлометри -- пiщанi пляжi, а по
береговiй лiнiї впритул, плече до плеча, як солдати у строю,
стоять курортнi мiстечка та готельнi комплекси. Вздовж
берега пролягає тут найдовша у свiтi трамвайна лiнiя. 70 зупинок,
2 години 21 хвилина з краю в край -- виходь, де подобається, гуляй
у пiщаних дюнах, порослих сухою травою, купайся. А можна i до
Францiї доїхати -- береговий трамвай їде аж до тамтешнього
Дюнкерка.

У лiтнi вихiднi до моря поспiшає добра половина країни. Потяги до
найвiдомiшого бельгiйського курорту -- Остенде -- вiдходять по 5-6
разiв на годину. I щоб перевезти всiх охочих, залiзничникам
доводиться виводити на колiї у компанiю до сучасних i швидкiсних
двоповерхових експресiв старенькi вагони. Це нагадує кадри з
фiльмiв 70-х рокiв: срiблястi, наче з гофрованої фольги скроєнi,
з лавками, оббитими вишневим дерматином. А маршрут руху написано
на листочку маркером i наклеєно на кожне вiкно.

Ми вирушаємо з Брюгге. Натовп iз перону переливається у вагони, i
вусатий залiзничник у формi дає сигнал до вiдправки. А за 10
хвилин ми вже прибуваємо в Остенде.

Колись це мiсто було найбiльш аристократичним курортом Європи.
Столiття-два тому сюди їздили королi та принцеси, багачi й митцi
з усього континенту. У лiтнiй резиденцiї бельгiйського монарха
влаштовували бали, бiлими галереями уздовж пляжу гуляли красунi у
кринолiнах, а чоловiки у кумедних смугастих костюмах змагалися iз
високими хвилями. Пiвпiдручника з зарубiжної лiтератури шукали
тут натхнення для вiршiв та романiв. Тисячi художникiв змiшували
на палiтрi фарби, аби точно передати сувору красу морських
пейзажiв.

Нинi монархiв та багачiв тут небагато -- утiкають приватними
лiтаками до теплiших країв. А море залишилось. Як i те невловиме
у повiтрi, що дарує натхнення i допомагає мрiї розправити крила.
Однак потiшеними в Остенде будуть не лише мрiйники-романтики, але
й прихильники земних задоволень, особливо гурмани.

Смаки

У моєму життi Остенде вперше з'явилося у виглядi рядка з меню у
якомусь кафе. Ми обирали коктейлi, й око зачепилося за привабливе
фото. Вишневий кремовий лiкер, вишневий брендi, содова та лiд. У
тутешнiх барах такого не пропонують. Як усюди в Бельгiї, тут
вiддають перевагу пиву, якого є сотнi сортiв, i бiлому вину, що
найбiльше смакує до морепродуктiв.

Морепродуктами тут починають спокушати, щойно вийдеш з вокзалу.
Звiдти й аж до набережної тягнеться цiла алея яток iз дарами моря.
Розвiшанi гiрляндами сушенi рибки вилискують срiбною лускою,
аромат смаженого фiле лоскоче нiздрi, а всього за 2 євро можна
купити повну мисочку морського асортi: креветок, мiдiй, морських
гребiнцiв, крабiв, шпротiв, трiски. На вiтринах стiльки усього
смачного, що очi розбiгаються, годi зробити вибiр. Та черга не
дозволяє довго вагатися.

Iз мисочками й виделками вiдходимо вiд яток. Вмощуємося на лавi
неподалiк i з острахом зиркаємо на величезних товстих чайок, якi
ширяють прямо над головами. Знаючи їхню завжди голодну натуру й
пригадуючи пронизливе "Дай-дай-дай", що супроводжує туристiв у
всiх морських подорожах, ховаємо їжу. Та, виявляється, даремно.
Чайкам до нас байдуже. Походжають собi по тротуару,
кружляють прямо над людьми -- та жодна не тягне свого дзьоба за
ласим шматком. Причина дивної цивiлiзованостi птахiв
виявляється одразу: великi плакати повiдомляють, що годувати
чайок заборонено. Штраф за порушення чималий -- 250 євро. От люди
i стримують "благороднi" пориви. I це йде на користь обом
бiологiчним видам: чайки не здихають, переївши картоплi фрi, а
люди можуть не остерiгатися агресивних птахiв, що ладнi вихопити
їжу з рук.

Цiлком спокiйно поводяться чайки i на територiї рибного ринку.
Щоранку сюди пiдвозять свiжий улов мiсцевi рибалки, i їхнi жiнки
торгують камбалою, трiскою, сайрою, скумбрiєю, креветками.
Пакують покупки у срiблястi термопакети, щедро досипають льодом
--
щоб риба не зiпсувалася, поки додому донесеш.

Остенде знамените у свiтi своїми устрицями, вони здавна
вважаються найкращими у Європi. Колись їх спецiально для гурманiв
везли каретами й потягами до Парижа, Лондона, Берлiна та iнших
столиць. Тепер цю мiсiю виконують вантажiвки. Або ж гурмани
самi в сезон приїздять на бельгiйське узбережжя -- щоб смакувати
устрицi свiженькими. Та я марно шукаю цих молюскiв на вiтринi:
влiтку на них не сезон.

"Їсти устрицi можна лише в тi мiсяцi, в назвi яких є буква "р",
-- пояснював менi якось знайомий француз Патрiк. I перелiчував
французькою: janvier, fevrier, mars, avril, septembre, octobre,
novembre, decembre". Виявляється, з травня по липень у них триває
сезон розмноження, i молюски тодi геть несмачнi й виснаженi. Тож
улiтку на узбережжi Пiвнiчного моря панує оселедець.

Сезон "нових оселедцiв" починається у червнi i триває цiле лiто.
Першi бочки iз свiжозасоленим уловом продають з аукцiонiв, i в
прибережних мiстах Бельгiї та Голландiї влаштовують свята на
честь оселедця. Якщо весна видається теплою, ця рибка має
вдосталь поживи, "нагулює" жир i перетворюється на справжнiй
делiкатес. Поласувати ним можна прямо на вулицi -- у ятках
оселедцi продають поштучно, на маленьких картонних тарiлочках,
посипаючи дрiбно посiченою цибулькою та додаючи бiлий хлiб.
Смакота надзвичайна -- повiр менi як людинi, у якої оселедець у
списку улюблених страв на першому мiсцi. :))

"Як ви його готуєте?" -- питаю у продавця. Та вiн лише
всмiхається у пухнастi доглянутi вуса, за якими у всьому свiтi
впiзнаєш бельгiйцiв. Секрет! Натомiсть давнiй друг за листуванням
Поль, уродженець Остенде, якому я пишу, вже повернувшись до
Львова, миттєво вiдповiдає на мiй е-мейл: "Секрет дуже простий.
Перше: ми використовуємо тiльки свiжовиловлену рибу. Друге:
беремо маленькi оселедцi, лише тi, що важать 50 -- 70 грамiв. У
великих гiрший смак i жорсткiше "м'ясо". Третє: коли потрошимо i
кидаємо у слабкий соляний розчин, залишаємо у рибi пiдшлункову
залозу. Витримуємо в розчинi лише добу. I одразу їмо, довго не
зберiгаємо!"

Лист Поля мене розчаровує: технологiю вiн менi описав, а де ж я
тут, у рiдному мiстi, знайду свiжовиловлених оселедцiв? Ех,
доведеться знову вибиратися до Пiвнiчного моря -- по рибку. :))

Кольори

Вiд свята для шлунка перейдемо до свята для ока. Вiзуальнi
гурмани тут теж знайдуть багато "смачненького".

Дощi в Остенде падають нечасто. Однак i сонячних днiв у роцi
дуже мало. Переважно небо загорнуте у м'яку пелену хмар,
бiло-сiрих, iз нiжним перловим вiдливом. Промiння, пробиваючись
крiзь неї, зависає у повiтрi дрiбними краплинками свiтла,
приглушує вiдтiнки й контрасти. Сiра смуга готелiв, що,
вигинаючись, втiкає за обрiй, бежевий пiсок, сталево-сiре море,
пiнне i жовтувате бiля узбережжя, графiтово-чорнi скелi, оброслi
зеленкувато-сiрими черепашками, бiло-сiрi чайки, що ширяють над
хвилями...

Знiмати все це на сучасний цифровий фотоапарат складно.
Втрачається об'ємнiсть, зникає м'яке свiтло, що нiжно огортає
предмети -- i все у кадрi стає блiдим i млявим. Я розчаровано
опускаю камеру. Так атмосферу мiста не передати. Менi б краще
пензлi, фарби та трохи таланту до малювання. Або стару кiнокамеру
i бляклу кiноплiвку, щоб кадри виходили не чорно-бiлими, а
сiрувато-бежевими, ледь розмитими.

У цi днi десь над Чорним морем сонце нещадно пече, слiпить очi. А
тут -- плюс 18. Море вiдступило далеко вiд берега, та за лiнiєю
припливу здогадуємось, що iнодi воно майже цiлком "ковтає"
пiщаний пляж, пiдбираючись впритул до набережної.

Ми у светрах та черевиках, а навколо дiтвора бiгає у
купальниках. Пiд наглядом пiдлiткiв зi скаутськими хустинками на
шиях малi будують пiщанi замки й загорожi, хлюпаються у водi,
викопують собi на березi ямки, якi швидко заповнює вода,
утворюючи "грязьовi" ванни. Дiтиська вовтузяться у них зi щенячим
завзяттям, i нiхто тут, схоже, не боїться, що вони замерзнуть. I
не переживає, що потонуть: окрiм "вожатих"-скаутiв за їхню
безпеку дбають рятувальники. Кожен iз них сидить на мiнi-вежi й
уважно стежить, щоб нiхто не втонув. Щойно малеча поткнеться у
море далi -- дують у свисток, i нечеми вистрибують з води, наче
обпеченi. Смiються.

Кумедний коротконогий пес раз у раз кидається у хвилi, ловлячи
м'ячик, який кидає господиня. Парочка закоханих неспiшно йде
босонiж край води, i на пiску за ними тане ланцюжок слiдiв.
Зважившись, i собi роззуваємось. Виявляється, море -- тепле! I
пiсок також, тож iти по ньому дуже приємно.

А ще краще -- розтягнутися на бежевих пiщаних хвилях, розкинути
руки в сторони, погляд загубити у безмежжi над головою i мрiяти.
Про далекi свiти, про смiливi плани, про близьке, далеке чи
неймовiрне майбутнє. Остенде -- iдеальне тло, на яке дуже гарно
лягають широкi мазки фантазiй. Тут легко вигадати собi чи
будь-якому iншому уявному персонажу романтичне кохання, цiкаву
долю чи неймовiрнi пригоди.

На пляжi багато таких мрiйникiв, як ми, хто не купатися сюди
прийшов, а просто подивитися на море. Мiсцевi волiють сидiти у
смугастих шезлонгах поблизу своїх "морських дач" -- так ми
назвали маленькi бiлi будочки вздовж набережної, де остендцi
тримають свiй вiдпочинковий реманент: рушники, стiльчики, надувнi
матраци, кола, м'ячi. Тут же й переодягаються -- звичних для нас
кабiнок ми в Остенде не побачили.

Товариш не всяк?

Розповiвши тобi про смаки й кольори Остенде, згадала приказку про
те, що "на колiр та смак товариш не всяк". Однак тут сподобається
навiть тим, хто любить пiвденнi моря та вiддає перевагу
м'ясу, а не рибi. Адже купатися й кататися на серфi тут
можна навiть узимку -- у величезних критих аквапарках, де є басейни, в
яких iмiтують океанськi хвилi. А з м'ясними стравами у кафе --
нiяких проблем. Багато нацiональних наїдкiв Бельгiї -- м'яснi, от
хоча б карбонада по-фламандськи, яку готують iз яловичини.

Колишнiй королiвський курорт нинi у цiнах чи не демократичнiший
за наш рiдний Крим. Скажiмо, помешкання тут є на всi можливостi:
вiд 10 євро за лiжкомiсце в гостелi до кiлькох тисяч за номер у
розкiшних п'ятизiркових спа-готелях. Кiмната на 2 -- 4 особи у
готелi при аквапарку обiйдеться у 35 євро. А можна намет
поставити у дюнах i замешкати "iз видом на море" зовсiм
безплатно.

У Бельгiї не треба бути суперзаможним, аби почуватися людиною. У
країнi, де досi правлять королi, суспiльний устрiй наближається
до соцiалiстичного iз його вiдомим "Вiд кожного за
можливостями, кожному за потребами". Соцiалiстична партiя -- одна
з трьох основних полiтичних сил, та курс на зменшення соцiальної
рiзницi мiж бiдними й багатими пiдтримують i її опоненти.

Скажiмо, у нас однакова ставка податку на додану вартiсть -- 20%,
незалежно вiд того, купуєш ти молоко чи "Мерседес". А от у
бельгiйцiв iнший пiдхiд. Продукти харчування, квитки на транспорт
та медичнi послуги -- тобто речi першої необхiдностi -- мають
найнижчу ставку оподаткування -- 6%. Тодi як до цiни на предмети
розкошi додаються всi 33%.

Так само i з зарплатою. Заробляєш мало -- вiддаєш державi
лише 20%, багато -- прошу подiлитися половиною! Власники квартир
та будинкiв мусять сплачувати податок на нерухомiсть, а ще є
комунальнi та регiональнi податки... Бельгiйцi стогнуть: за
рiвнем податкового тиску вони -- третi у свiтi. Державi доводиться
вiддавати бiльше половини заробiткiв: отримаєш 4 тисячi євро, а
на життя тобi залишать трохи менше як 2 тисячi. Образливо? Ще б.
Зате, коли ти раптом втратиш роботу, зможеш прожити з сiм'єю на
допомогу з безробiття. Ну а пенсiї у бельгiйцiв найвищi в
Європi. Держава виплачує їм 63% заробiтку. I дiдусi з
бабусями, позбувшись податкового тиску, виплативши всi кредити й
позики, починають мандрувати свiтом... Тому, напевне, i живуть
бельгiйцi довго. Є сенс. ))

I ще про "товаришiв". Коли ми приїхали в Остенде, першими нас
привiтали... соцiалiсти. Виявилося, у той день свято у мiстi
влаштовувала медична страхова компанiя "Socialistische
Mutualiteiten" -- одна з трьох основних у країнi. Привезла на
пляж гойдалки, каруселi й атракцiони, на сценi виступали спiваки й
танцюристи, а велетенський кран пiдiймав аж пiд хмари пластикову
лавочку зi спраглими гострих емоцiй. У спецiальному автобусi
пропагували переваги екологiчно чистої енергетики, а людям для
пiдтримання здоров'я роздавали зубнi щiтки та набори
сонцезахисних кремiв вiд "Вiшi". Ми теж узяли собi по пакетику й
заховали до сумки: мовляв, навiщо, сонечка ж за хмарами не видно?
Але виявилося, що ми даремно злегковажили. За кiлька годин на
пляжi обличчя обгорiло, як пiд прямими променями пiвденного
сонця! Такого ризику ми не передбачали... А от бельгiйцi вiд усiх
можливих страхуються. Регулярнi внески у фонд, до речi, невеликi,
i розраховуються залежно вiд зарплати. Однак у разi хвороби маєш
право на першокласне обслуговування.

А вибирають страхову компанiю у Бельгiї, виходячи зi своїх
...полiтичних поглядiв. "Кожен iз трьох основних "страховикiв"
орiєнтується на одну з трьох основних партiй, -- пояснює менi
Поль. -- Тож дбаючи про здоров'я громадянина, вони фактично дбають
про свого виборця. Не сподобається, як його лiкують, то буде голосувати
за iншу партiю. Тому компанiї стараються забезпечити пацiєнтам
максимальний комфорт".

Ще один бельгiйський парадокс -- полiтикою тут цiкавиться навiть
молодь, на вiдмiну вiд ровесникiв з усiєї Європи. I на вибори,
навiть регiональнi, поспiшають майже всi. Секрет простий:
конституцiя вимагає вiд них обов'язкової участi, i якщо знехтуєш
свiй обов'язок, платитимеш штраф у 100 євро.

...Звiсно, коли лежиш на пляжi в Остенде, про полiтику думаєш в
останню чергу. Адже є набагато бiльше гарних тем для мрiй. ))

Спосіб любити

2009-08-17T23:35:24Z

Бiля нашої редакцiї живе багато вуличних котiв. Може, зо два десятки, а може, i бiльше. I з кожним роком число їх зростає. А чому б нi? Їжi вистачає: добросердi тiтоньки й бабусi витрачаються на "вiскаси", молоко та ковбаски. Так уже хвостатих розбалували, що тi дозволяють собi носом крутити i не все з'їдати.

Я в дитинствi теж хотiла нагодувати всiх бездомних тваринок. За грошi, якi менi давали на морозиво, купувала їм лiверну ковбасу, а коли несла з базару сосиски чи м'ясо, шматочок неодмiнно дiставався якомусь милому песику з великими сумними очима.

Та коли я йшла до школи, песики-котики не мали шансiв пiдживитися за мiй рахунок. Бутерброд, який менi щоранку готували i клали в сумку мама чи тато, вiддати їм я не могла. Бо та канапка була для мене чимось значно бiльшим, анiж просто кусень хлiба з ковбасою -- втiленням турботи про мене. I менi здавалося, що вiддати її собацi означало вiдкинути пiклування батькiв, зрадити їхню
любов, виражену в цiй нехитрiй стравi. Я жувала канапку на перервi, навiть якщо не хотiла їсти. Бо вона втамовувала не лише фiзичний, а й емоцiйний голод, спрагу пiдтримки.

Нинi я не можу без смiху читати повiдомлення про результат дослiдження групи японських вчених, якi кiлька рокiв вивчали взаємозв'язок мiж снiданками пiдлiтка i вiком вступу у статевi стосунки. Висновок вони зробили просто генiальний: тi, хто не снiдає вдома, починають займатися сексом значно ранiше.

Тепер, мабуть, кiлька рокiв витратять, щоб з'ясувати, чому воно саме так. Хоча вiдповiдь лежить на поверхнi: школярi, яким батьки
не готують уранцi снiданки, очевидно, дiстають значно менше уваги й турботи, анiж тi, про здорове харчування яких мама-тато
пiклуються. Але ж потреба цього тепла, матерiального, осяжного пiдтвердження того, що є люди до тебе небайдужi, нiкуди не
зникає. Саме вона й приводить пiдлiтка до раннього сексу. Виходячи з таких мiркувань, дарую японським ученим ще одну генiальну тезу для роботи: "Ранiшня канапка для пiдлiтка -- найкращий засiб контрацепцiї".

А от ще один чудовий засiб: плетенi чи пошитi для тебе речi. Щастить, якщо естетичнi вподобання мами чи бабусi збiгаються з твоїми. А якщо нi? Знайомся, ось кошмар мого дитинства: плетений костюм брудно-блакитного кольору. Мої однолiтки носили джинсовi
спiднички, а я натягала цей безформний i важкий хенд-мейд. Та який би вiн був немодний i негарний на мiй смак, я мужньо у ньому парилась i соромилась -- тiльки б не образити бабцю чи маму. Я ж була впевнена: його плели з турботою, з любов'ю, з думкою про мене... А хiба може бути iнакше?

Точнiсiнько з таких же причин не знiмав подарований лiтньою родичкою светр Марк Дарсi, герой "Щоденника Брiджет Джонс". Пригадуєш, як вiн розсмiшив своїм виглядом Брiджет? А їй би не смiятися, а одразу за нього хапатися. Бо не про вiдсутнiсть смаку свiдчив той светр, а про те, як уважно ставиться чоловiк до почуттiв iнших людей, як турбується про їхнiй душевний комфорт та щастя; про те, що вiн умiє поступитися власним "я" у непринципових питаннях -- тiльки б добре було людинi, яку вiн любить.

Моя подруга теж дуже любить плести. I кожному коханому неодмiнно вив'язує гарного, модного i теплого светра. Переконує мене, що
такий светр аж свiтиться позитивною енергетикою: в'яжучи його, вона вплiтає мiж нитки найкращi спогади та мрiї про їхнє кохання.
"Це як оберiг, -- каже вона. -- Захищає вiд злої сили, вiд бiди, нагадує про мою любов".

Але тут є й iнша сторона. Пригадую, якось один iз її хлопцiв кинув у неї пiд час сварки тим светром: "Забери свою павутину! Думаєш,
обплутала мене, посадила в клiтку? Ласка, турбота? Та ти просто свою територiю обгородила, як парканом, як дротом колючим!"
Подруга плакала, а я думала, що символiзував той светр для iнших. Вiн же був своєрiдним застережним знаком для iнших дiвчат: не
чiпай -- моє! Про цього хлопця вже є кому турбуватися.

А ще одна моя подруга любить куховарити. Але просто так, для себе, старатися не буде. Аби створити кулiнарний шедевр, їй потрiбне
натхнення. Закохається -- i перетворюється на справжнього Рафаеля закусок, Шекспiра соусiв та Чайковського тортiв. Натхненно змiшує компоненти, експериментує, створює новi смаки та форми. З помiдорiв, огiркiв та баклажанiв складаються живописнi салати, з пiкантних приправ, вершкiв та масла готуються iнтригуючi соуси, якi змушують з нової точки зору поглянути на вiдомi страви, а торти, тiстечка та пироги виявляються справжньою симфонiєю смаку.

"Я хочу його здивувати, -- говорить вона. -- Я мрiю про те, як вiн скуштує шматочок i зомлiє вiд захоплення:"Смачно!" Я люблю дарувати йому приємнi емоцiї, щастя..."

Подруга не розумiє, чому приказка про те, що шлях до серця чоловiка лежить через шлунок, має презирливий вiдтiнок. "Це ж тiльки спосiб виявити почуття, -- дивується вона. -- Я думаю про нього, я щаслива, i я творю для нього. Це фактично як кохатися, творити любов. Make love, not war".

Це все дуже зворушливо, гарно i до певної межi правильно. Але лише до межi. Коханий моєї подруги -- справжнiй гурман, вiн умiє
оцiнити її талант. Та проблема в тому, що вiн дуже повний. I вже не один рiк безуспiшно намагається схуднути. Бiгає, ходить у
спортзал -- але всi його зусилля зводять нанiвець домашнi делiкатиси. Вiн не може образити дiвчину, яка пiвдня готувала лише для нього, i тому з'їдає все, що поклали на тарiлку. А йому б на дiєту...

"Це мiй спосiб любити", -- обурюється вона, щойно я натякаю на те, що варто б обмежити своє кулiнарне завзяття i допомогти людинi привести себе в форму.

Як на мене, це її спосiб володiти.

Егоїстичний спосiб: вона iз захопленням займається тим, що дає їй задоволення, задля того, щоб вiдчути задоволення, коли її страви сподобаються, а коханий пiдтвердить, що вона чудова господиня.

"Твоє щастя -- моє щастя", -- люблять повторювати закоханi. I чомусь забувають, що в цiй аксiомi вiд переставляння займенникiв змiст перевертається на всi 180 градусiв.

Спосiб виявляти любов, спосiб володiти об'єктом почуттiв, спосiб бути щасливим...

Чий спосiб?

Чи ж не варто, роблячи приємне собi (адже любов -- то твоя приємна емоцiя, твоє натхнення, твоє душевне пiднесення), хоча б поцiкавитися в об'єкта почуттiв найбiльш комфортною формою володiння ним, найбiльш приємним способом вираження почуттiв? Щоб не було потiм довгих перелiкiв взаємних образ, звинувачень та розчарувань.

I от у цьому, до речi, нашi котики, що дозволяють собi крутити носом над дарованою ковбасою, вимагаючи найсмачнiшого вияву
пiклування, у сотню разiв бiльше мають рацiю...

Мандри

2009-07-23T16:45:42Z

Нинi мiй дiм -- корабель. Легенько погойдується на хвилях, коли я пишу цi рядки. На столику горить свiчка, у вiкно менi видно старовинний голландський вiтрильник, на поверхнi води мерехтять вогнi нiчного мiста, а в небi над Амстердамом -- жовтий-жовтий пiвмiсяць, наче пiвголовки молодого едамського сиру. Удень ми їздили в сам Едам -- на сирний базар. Куштували все, тож тепер я можу вiдрiзнити молодий "едам" вiд витриманої 24 мiсяцi "гауди". І на настрiй нинi скаржитися аж нiяк не випадає.

Кажеш, негарно похвалятися? Та знаю я. Але як стриматися, коли так хочеться розповiсти про здiйснення мрiй? Якби я жила кiлька столiть тому, та ще й народилася чоловiком, точно стала би першовiдкривачем -- iз тих, хто на Пiвнiч мчав на собачих запряжках чи плив через моря-океани до незвiданих земель, диких племен, небезпек та пригод.

Я страшенно люблю подорожувати. А ще бiльше -- мрiяти про подорож, планувати маршрут, розвiдувати, куди найцiкавiше поїхати, де найвигiднiше замешкати, як найзручнiше добратися.

Подорожувати -- це наче бавитись у комп'ютерну гру -- спершу на твоїй картi видно лише твоє мiсто, а потiм територiї навколо починають забарвлюватися в жовте, зелене, синє, на мапi виростають лiси, селища, моря... От, наприклад, колись я й не уявляла, що є таке мiсто -- Едам. А тепер знаю, що сир тут справдi смачний, люди вiтаються з кожним стрiчним, а з морського берега тут можна побачити шхуну з червоними вiтрилами.

Замальовувати досi темнi мiсця на картi -- дуже захопливе заняття. Лускають непiдтвердженi стереотипи, зникають упередження, розмиваються кордони. День за днем, мiсто за мiстом, країна за країною -- тебе затягує у вихор вражень, i вiд миготiння пейзажiв за вiкном потяга чи автобуса ти узалежнюєшся так само, як наркоман -- вiд наркотикiв. Здається, мiг би їхати так вiчно -- тiльки б нiде надовго не зупинятись.

Я думала про це вчора за снiданком в iншому голландському мiстi, Гаазi. Пiдвела очi -- i побачила написанi на стiнi слова англiйською: "Love travel but not make the road your home". Люби подорожувати, але не роби дорогу своїм домом. Отаке от дочасне й доречне повiдомлення. Бо де та межа, за якою рух уперед перетворюється на метушню, де рiзнобарв'я кольорiв зливається в одну сiру смугу?

Чим дужче поспiшаєш -- тим менше встигаєш побачити, зрозумiти, запам'ятати. Точнiсiнько так само, як при пiдготовцi до iспитiв -- гортаєш пiдручники сторiнка за сторiнкою, намагаєшся завчити -- та чим бiльше фактiв, тим швидше вони забуваються. I тим бiльше речей здаються вже не новими й дивовижними, а пересiчними, не вартими уваги.

Та дорогу своїм домом обирають не лише тi, кого тягне вiдкривати новi горизонти i хто у подорожах знаходить себе, але й тi, хто старанно вiд самого себе утiкає. День за днем, мiсто за мiстом -- коли дивишся через вiкно потяга, нiколи глянути у дзеркало. I можна легко дурити самого себе, легко вводити в оману iнших -- поки твiй обман з'ясується, ти будеш уже далеко-далеко звiдси. Не заходити у знайомствах далi першого враження, не вростати корiнням у жодне середовище, не намагатися знайти собi мiсце серед iнших людей -- щоб не знати правди про себе.

При знайомствi бiльшiсть людей намагається розвернутися до тебе, так би мовити, "парадним фасадом". Представити власну демо-версiю. Усмiшка i приязнiсть, гарнi манери й цiкавi розповiдi. Та цi iсторiї у сотому прослуховуваннi обридли б, дружнi намiри випробовувались би заздрiстю й спiвчуттям, горем i радiстю -- i хтозна, чи пройшли б перевiрку на мiцнiсть. А якщо ж не заступаєш за перше враження, легко залишатися при iлюзiї, що всi налаштованi до тебе дуже позитивно. Або негативно -- залежно вiд того, якої реакцiї ти добиваєшся.

Якщо не намагатися зав'язувати глибшi стосунки, уникнеш безлiчi розчарувань. Не будеш зрадженим i не зрадиш, не завдаси справжнього болю й сам його не вiдчуєш. I не дiзнаєшся, що всi твої проблеми у коханнi, скажiмо, не через вiдсутнiсть гiдного об'єкта захоплення, а лише вiд того, що сам ти не вмiєш кохати.

Якщо утiкаєш, свiдомо виносиш себе за рамки iєрархiй, не намагаючись знайти мiсце десь мiж президентом i п'ятнадцятим помiчником прибиральника, часто ти просто втiкаєш вiд усвiдомлення, що твоє справжнє мiсце десь значно нижче, анiж хотiлося б.

Важко бути помiчником, коли серце прагне бути президентом. Краще вже оголосити свiту, що ти -- поза грою. Ухопити грошi, якi давно й безнадiйно вiдкладав на купiвлю квартири -- i рвонути навколо свiту, нехай пiшки чи на велосипедi, але геть вiд вiдчуття безпорадностi i нiкчемностi власного життя у рiдному мiстi. Роздати останнє, махнути рукою на всi форми власностi -- i жити одним днем, вiд сьогоднi до завтра, милiстю людей i природи, без обов'язкiв i правил.

В однiй гарнiй i сумнiй дитячiй книжцi я читала про порцелянового кролика, на долю якого випало чимало мандрiв i пригод. Вiн змiнив не одного власника й дах над головою, поки не повернувся додому. Одним iз його тимчасових супутникiв був бродяга, якого звали Бик. I вони багато подорожували -- пiшки, у порожнiх залiзничних вагонах. Завжди в дорозi, завжди кудись рухались. "Але, по сутi, -- казав Бик, -- ми все одно нiкуди не потрапимо. У цьому i є iронiя нашого постiйного руху".

Корабель гойдається на хвилях, скоро свiтатиме, а завтра на мене чекає iнше мiсто. Та я жену геть спокусу зробити дорогу власним домом. Адже я добре знаю, де мiй дiм. I вже за кiлька днiв я до нього повернуся. Щоб знову мрiяти про наступну подорож. Щоб знову їхати i повертатися.

"Mes que un club"

2009-07-23T16:42:39Z

"Бiльше, нiж клуб" -- ех, як давно менi хотiлось винести у заголовок цi кiлька слiв каталонською. Нарештi маю нагоду. :)) "Барселона" перемогла у Лiзi чемпiонiв, подолавши у фiналi "Манчестер Юнайтед".

Це значить, що футбольна столиця на цей рiк переїздить до Каталонiї, а я можу розповiсти тобi про своє паломництво. Так-так, саме паломництво. Як iнакше назвати подорож до предмета своєї пристрастi -- не знаю. Але переконана: як кожен правовiрний мусульманин має здiйснити паломництво до Мекки, так кожен барсаман мусить побувати на стадiонi "Камп Ноу".

Найкраще вирушати в футбольний хадж, звiсно, у той рiк, коли команда отримує найжаданiший у клубному футболi приз -- кубок Лiги чемпiонiв. Зберiгається вiн бiля самого синьо-гранатового серця -- в музеї клубу, одразу бiля виходу на найбiльшу в Європi футбольну арену. Прислухайся, як серце б'ється, коли тягнутимешся до кубка з марною надiєю торкнутися його срiбних "вух" та округлих срiбних бокiв. :)) Прислухайся до iсторiй, якi розкажуть тобi фотографiї на стiнах. I спробуй вiдчитати за зiрковими iменами гравцiв клубу -- Мессi та Роналдiньйо, Роналдо та Ромарiо, Марадони та Кройфа -- iсторiю команди, яка для рiдного краю значно бiльше, анiж спортивний клуб.

Два кольори

Уночi пiсля великих перемог "Барселони" -- чи то у примерi, найвищому дивiзiонi iспанського футболу, чи то у Лiзi чемпiонiв -- мiсто не спить. Сотнi тисяч городян виходять на вулицi з прапорами, спiвають гiмн клубу, палять факели й феєрверки. Та гаряча любов до "Барси" одразу помiтна тут i в звичайнi днi, навiть у мiжсезоння. Синьо-гранатовi смуги та емблему клубу око вихоплює всюди -- на брелоку ключiв водiя автобуса, на пляшечцi з соком у немовляти в вiзочку, на передплiччi хлопця у майцi.

Всесвiтньо вiдомi бренди, магазини яких розташованi у Барселонi, до своїх стандартних колекцiй обов'язково долучають щось iз мiсцевим футбольним колоритом -- чи то запонки, чи галстук iз переплетенням синьої та гранатової нитки, чи футболки з принтом "Mes que un club". У мiсцевих газетах про "Барсу" пишуть бiльше, нiж про полiтику: пiд аналiз одного лише матчу можуть вiдвести 15 -- 20 сторiнок! А обличчя футболiстiв усмiхаються не лише зi сторiнок преси, але й iз малюнкiв та карикатур художникiв, що працюють на вулицях. 20 євро -- i матимеш власний портрет iз будь-якою зiркою клубу, нинiшнього чи минулого.

Про фанатичну любов мовлять яскравi графiтi на стiнах новобудов на кшталт "Barca -- campeones, Madrid -- cabrones" ("Барса" -- чемпiони, Мадрид -- козли), штори у вiкнах, забарвленi у клубнi кольори, рушники, розстеленi на золотистому пiсочку пляжiв Барселонети та, звичайно, засилля сувенiрiв та фанатських шарфiв у крамничках.

Усюди -- "Барса" i тiльки "Барса", iншого навiть не шукай. Каталонцi у цьому питаннi надзвичайно принциповi. Футболка "Реалу"? Маленька ручка з емблемою "королiвського клубу"? Нi, тiльки не тут!

А от у Мадридi "барселонською" атрибутикою можна екiпiруватися з нiг до голови. Пригадую, мене це свого часу дуже здивувало. Я приїхала до Мадрида у рiк, коли "Реал" узяв "золото", щойно через тиждень пiсля закiнчення чемпiонату. Та першою футболкою, яку побачила у вiтринi на Гран Вiа, була футболка "Барселони". А у сувенiрних крамничках товарам iз символiкою каталонського клубу
вiдводились цiлi стелажi. У магазинчику головних уборiв було 5 рiзних кепок iз емблемою "Барси" та лише двi -- "Реалу". Я не могла стриматись, щоб не запитати продавця, за кого вiн уболiває. "Звичайно, за "Реал"! -- запевнив вiн. -- А це -- лише бiзнес. Грошi, розумiєте?"

Каталонцi такi заяви зазвичай зустрiчають свистом. Як i футболiстiв, що полишили їхнiй клуб заради вищих заробiткiв. О, яку обструкцiю влаштовував "Камп Ноу" данцю Мiкаелю Лаудрупу, що помiняв "Барсу" на "Реал"! А колишнього кумира торсиди португальця Луїша Фiгу тут досi iнакше як "Puta" -- "повiя" -- не називають. Коли вiн виходив на поле у бiлiй футболцi, каталонцi "вiтали" його не тiльки образливими вигуками i транспарантами. У нього жбурляли туалетним папером, прокладками, навiть свинячу голову метнули.

Справа честi

Може, воно й справдi смiшно -- у сучасному свiтi, де гонорари футболiстiв сягають мiльйонiв євро, згадувати про принципи i вiдданiсть клубним кольорам. "Нехай носяться зi своїм "Одне життя -- один клуб", -- смiється мадридський крамар. -- Романтика чудово продається! Футбол -- це такий же бiзнес, як торгiвля пивом". Та мало який барселонський колега з ним погодиться.

Жоан продає квiти в кiоску. Над величезними вiдрами рiзнобарвних троянд -- жмут червоно-синiх стрiчок, а пiд стелею розвiшанi фанатськi шарфи. "Так, вони продаються, -- киває вiн ствердно на моє запитання. -- 16 євро". I змiнюється на обличчi, коли я цiкавлюся, де можна придбати атрибутику "Реала": "Нiде у Барселонi!". "Це добре", -- смiюся я, i вiн також усмiхається.

"Дiдусь сказав би, що я не внук йому, якби побачив у мене щось пов'язане з "мадридиста", -- каже Жоан. -- Вiн досi не пропускає жодного матчу на "Камп Ноу", має сезонний абонемент i персональне мiсце на трибунi. Я теж -- "сосьос", член офiцiйного фан-клубу "Барси". Це команда нашого життя".

"Барселона" у Каталонiї -- це значно бiльше, анiж футбольний клуб. Це уособлення нацiональної гiдностi, втiлення каталонського духу, символ боротьби за незалежнiсть.

Нам iз далекої України iспанцi здаються єдиним народом. Та назвати каталонця iспанцем -- така ж образа, як поблажливо кинути українцю-патрiоту щось на кшталт: "Усi ви, росiяни, на одне лице". Цi тонкощi розтлумачує менi наш спiввiтчизник Вiталiй, з яким ми познайомилися на iнтернет-форумi "Барси". Кiлька рокiв тому друзi потягли його на заробiтки до Португалiї. Та через футбольнi симпатiї вiн залишився в Каталонiї.

Каталонцi мають власну мову, прапор, iсторiю й державнi амбiцiї. Та вiдкрито виявляти їх у роки, коли генерал Франко жорсткою рукою провадив полiтику "всезагальної iспанiзацiї", коли опозицiйнi та сепаратистськi рухи нещадно придушувалися, було дуже небезпечно -- можна було не лише свободу, а й життя втратити.

Тож символом протистояння офiцiйного Мадрида та Каталонiї у 1930 -- 1970-х стала суперечка провiдних футбольних клубiв двох мiст. Переграти "Реал", улюбленцiв Франко, було майже як плюнути в обличчя каудильо. I це було справою честi, бо у протистояннi з франкiстами у роки громадянської вiйни в Iспанiї загинули тисячi каталонцiв-патрiотiв, а також тодiшнiй президент "Барселони" Хосеп Саньоль. Згодом пiд час бомбардування клубу було знищено всi трофеї команди. Коли пiд заборону потрапило все каталонське, влада змусила клуб змiнити навiть герб -- замiсть каталонських чотирьох червоних смужечок там залишилось лише двi. Нинi Каталонiя має широкi автономнi права в iспанському королiвствi, власний уряд -- Женералiтат, парламент та президента, i навiть власний домен в Iнтернетi. Каталонська мова має статус державної, i саме нею викладають у школах та
унiверситетах автономiї. Та "Реал" iз "Барселоною" досi залишаються непримиренними суперниками.

"Ель Класико" -- так називається матч цих двох клубiв -- транслюють нинi телеканали всiх країн свiту. Фiнал Лiги чемпiонiв може виявитися нудним. Протистояння "вершкових" та "блауграна" -- завжди драматична битва. Та битва, результат якої для суперникiв важливiший за результат усiєї кампанiї, тобто чемпiонату країни.

"Потрапити на "Камп Ноу" на "Ель Класико" -- це щось iз розряду фантастики, -- каже Вiталiй. -- У цей день стадiон заповнюється вщерть, квитки на всi 98 тисяч iз хвостиком мiсць розбирають власники сезонних абонементiв, члени офiцiйного фан-клубу "Барси". Вони мають право першими замовляти квитки. Тож хочеш на трибуни -- шукай "сосьос", який погодиться поступитися тобi мiсцем. I хоча номiнальна цiна квитка на "Реал" -- 69 -- 170 євро, готуйся вiддати щонайменше 500. А для японських фанатiв -- тут усi знають, якi туристи найбагатшi -- цiна i до десяткiв тисяч доходить".

Цього сезону барсамани мають усi пiдстави чутися найщасливiшими. Клуб не лише перемiг у Лiзi чемпiонiв, чемпiонатi та Кубку Iспанiї, зробивши своєрiдний хет-трик на найвищому рiвнi, але й двiчi яскраво обiграв "Реал" 2:0 удома i просто-таки розмазав "вершкових" по їхньому рiдному полю на "Сантьяго Бернабеу" -- 6:2. Не закохатися в таку команду неможливо -- це вже навiть запеклi мадридисти визнають.

Спочатку була любов

Найромантичнiша команда сучасного футболу з'явилася на свiт завдяки коханню. Якщо вiрити легендi, молодий швейцарський бiзнесмен Ганс Гампер залишився в Барселонi тому, що закохався у красуню-каталонку. Вiн захоплювався легкою атлетикою, велогонками та футболом, який саме входив у моду, i вже до 20-рiчного вiку встиг стати засновником ФК "Цюрих".

У Барселонi Ганс став Жоаном, однак захопленню не зрадив: вирiшив i тут створити футбольний клуб. У жовтнi 1899 року вiн дав оголошення в газету про пошук гравцiв, i вже за мiсяць вiдбулися установчi збори "Барселони". Подiлу на футболiстiв та функцiонерiв тодi не було, тож на поле виходили i сам Гампер, i перший президент клубу -- британець Волтер Вайлд.

Нинi побачити їхнi обличчя можна на фотографiях у музеї "Барселони", що розмiстився на стадiонi "Камп Ноу". Щороку його вiдвiдує близько 1,5 мiльйона туристiв. У заскленому переходi, що веде до музею, у маленьких вiтринах виставлена форма клубу, бутси та м'ячi за всi 110 рокiв iсторiї. I якщо взуття та м'ячi технiчний прогрес змiнив кардинально, футболки залишались фактично такими ж. Саме синiй та гранатовий кольори захищав Гампер, коли у 1901-му забив 49 iз 88 голiв своєї команди. Вiдтодi й до наших днiв "Барселона" робить ставку на атаку.

У 1908 роцi Гампер став президентом клубу i перетворив його на один iз найсильнiших в Iспанiї. Саме завдяки йому в команди з'явився власний стадiон -- спочатку маленький, а потiм i 60-тисячник "Лес-Кортс". За 17 рокiв його керiвництва "Барса" зiбрала 21 трофей: кубки Iспанiї, Пiренеїв, "золото" чемпiонату Каталонiї. Копiї цих нагород нинi стоять у музеї клубу, "за спиною" у воскової фiгури швейцарця в iмпровiзованому кабiнетi президента. А на "Камп Ноу" сезон щороку розпочинають iз розiграшу Кубка Гампера.

Жоан Гампер -- знакова постать в Каталонiї. За чверть столiття у Барселонi вiн став справжнiм патрiотом краю, засвоїв мову, культуру, звичаї. За це й постраждав.

Роки гамперового керiвництва клубом збiглися з роками диктатури ще одного вояка та прихильника тотальної iспанiзацiї -- Мiгеля Примо де Ривери (саме його син став засновником ультраправої партiї "Iспанська Фаланга", що згодом пiдтримала генерала Франко). Де Ривера був не лише противником "каталонських сепаратистiв", але й фанатом "Реалу", тож коли вболiвальники "Барси" на одному з матчiв у 1925 роцi завiв заборонений гiмн, стадiон дисквалiфiкували на пiвроку, а Гампера змусили вiдмовитися вiд посади.

Швейцарця репресували i врештi-решт довели до самогубства, а клуб мало не знищили. Та у 1940-х, навiть усупереч тиску франкiстiв, командi вдалося вибратися з боргової та спортивної ями. Численнi трофеї, завойованi у 1940 -- 1950-х, що зараз виблискують на поличках клубного музею, яскраве тому свiдчення. Останнi з них завойовувалися вже на новому стадiонi -- "Камп Ноу", який став не лише символом клубу, але й найбiльшою ареною Європи.

Бiльше, нiж стадiон

Якщо судити з телетрансляцiй, "Камп Ноу" -- грандiозна футбольна споруда: камера, беручи загальнi плани, губиться у трибунах, а верхнi ряди, здається, сягають неба. Статистичнi данi теж вражають: поле -- 105 на 68 метрiв, бiльшого у Європi нема. Коли ми вийшли з метро, я одразу ж почала роззиратися навколо: ну де, де вiн, красень-стадiон?

"Стад де Франс" у Парижi видно здалеку, арени у Берлiнi, Гамбурзi, Кельнi теж височать, як велетнi, над грiшною землею -- не помилишся. I коли ми дiйшли до адреси, вказаної на картi, я була страшенно розчарована: оця ось плеската споруда з сiрого бетону -- знаменитий "Камп Ноу"? Не може бути! Хлопцi, ми помилилися, ми вийшли не там i прийшли не туди!

Вказiвники переконують, що все правильно. Та мої органи чуття повiрять їм щойно тодi, коли я потраплю у гiгантську чашу стадiону. I нарештi згадаю: його ж не у висоту, а вглиб розбудовували! Аби додати нижнiй ярус, вгризлися в землю, та ще й трибуни пiд малим кутом звели. От i виходить, що зовнi маємо стадiончик, а всерединi -- стадiонище.

Перший камiнь у його фундамент заклали у 1954 роцi. А перший матч на "Новому полi" -- саме так перекладається назва -- провели у 1957-му. Тодi "блауграна" перемогла польську "Легiю". А в перервi з трибун випустили 10 тисяч голубiв. Як це було, красномовно свiдчать фотографiї у музеї клубу. А бiля "Камп Ноу" досi стоїть той маленький оранжевий автобус iз синьо-гранатовою смугою, яким команда приїхала на ту першу гру.

Стоятиме вiн тут i пiсля 2011 року, коли команда архiтектора Нормана Фостера влаштує стадiону "пластичну операцiю". Мiнiмалiстичну залiзобетонну конструкцiю змусять вiдповiдати статусу одного з найпопулярнiших i найприбутковiших клубiв свiту.

Англiйське бюро пообiцяло: це буде справжнiй мистецький шедевр у дусi генiального уродженця Барселони Антонiо Гаудi. Стiни зовнi викладуть мозаїкою-"лускою" у синьо-гранатових та жовто-червоних барвах. Склянi та пластиковi панелi вночi будуть пiдсвiчуватись i, видiляючи тi чи iншi кольори, стадiон можна буде перетворювати на гiгантський екран. Кiлькiсть мiсць на трибунах збiльшать до 106 тисяч, подовживши асиметричну чашу арени. Над полем i сидiннями з'явиться рухомий дах, а вболiвальникiв на верхнi трибуни пiднiматимуть прозорi лiфти.

"Футбол спаяний воєдино з почуттям гордостi у цьому мiстi, -- пiдмiтив Фостер. -- I треба розумiти: для багатьох Барселона починається саме з цього клубу i цього стадiону".

Команда мрiї

Британський архiтектор не помилився. Для мене Барселона почалася саме з футболу. Це вже потiм на уявнiй картi навколо "Камп Ноу" вималювалися дивовижнi споруди Гаудi та iншi архiтектурнi шедеври, що роблять мiсто одним iз найгарнiших у свiтi. Спочатку ж були матчi каталонцiв iз київським "Динамо": розбитi вщент мрiї вболiвальника i нова, сильна, яскрава синьо-гранатова любов.

Наступного року вже "моя" "Барса" взяла Кубок чемпiонiв. Я й досi пам'ятаю переможний удар рудого голландця Рональда Кумана зi штрафного. Безпорадний воротар "Сампдорiї" Джанлука Пальюка падає у вiдчайдушному кидку -- даремно...

Нарештi я в музеї дiйшла до нашої спiльної з "Барселоною" iсторiї -- днiв та подiй, якi пам'ятаю. А от i сам Куман -- усмiхається з величезного плакату. Вiтрини з кубками навколо осяюють спалахи фотоапарата. I раз по раз чути гучне й радiсне: "Оле-оле-оле!"

Тут у маленькiй яскраво освiтленiй кiмнатцi -- iмпровiзована фотостудiя. Заплати 10 євро -- i можеш сам чи з друзями зазнимкуватися з копiєю того самого Кубка чемпiонiв зразка 1992 року. Кiлька рухiв "мишкою" -- i ви вже посеред стадiону, трiумфуєте. А на бажання твоє обличчя опиниться серед справжнiх переможцiв -- "dream team".

"Команда мрiї" -- саме пiд такою образною назвою увiйшла до неофiцiйної iсторiї футболу "Барса" пiд керiвництвом голландця Йохана Кройфа. Чотири поспiль "золота" чемпiонатiв Iспанiї, нацiональний Кубок i три Суперкубка, Кубок кубкiв та Кубок чемпiонiв, Суперкубок УЕФА -- ось їхнi здобутки. А мiж трофеями у скляних вiтринах музею -- бутси та футболки гравцiв того легендарного складу. Знимкуюся поряд iз "Золотим м'ячем" болгарина Христо Стоїчкова. Його назвали найкращим у Європi саме за гру в "Барсi".

Подарунок для Пепа

Саме в тiй командi дебютував нинiшнiй наставник "Барселони" -- Хосеп Гвардiола. I вже наступного сезону вiн пiдiймав над головою Кубок чемпiонiв. У 21 рiк Пеп став зiркою клубу i його символом на довгi роки. А в 22 вже одягнув капiтанську пов'язку, i його слухалися навiть розманiженi бразильцi.
Розглядаю фото Хосепа на стiнi музею -- серед сонму видатних капiтанiв "блауграни". Уродженець Каталонiї -- у маленькому мiстечку, де Гвардiола вперше копнув м'яч, нинi його iменем назвали стадiон -- розумний, авторитетний, патрiотичний -- отаким, на думку вболiвальникiв, має бути iдеальний "барселонець". Та "кулес" -- так звуть в Iспанiї фанiв "Барси" -- любили його не лише за палкi промови каталонською.

Хосепа прозвали "тренером на полi", бо саме вiн, опорний пiвзахисник, став плеймейкером -- "диригентом" команди мрiї, футболiстом, що задавав темп гри, визначав напрямок атак та роздавав дивовижно точнi та несподiванi паси, одним ударом "вирiзаючи" половину команду суперникiв. "Ти -- наше серце" -- спiвали йому з трибун.

Якщо ти зараз дивуєшся майстерностi Iньєсти та Хавi, знай -- цi футболiсти, навчаючись у школi "Барси", рiвнялися саме на Пепа. У 90-х за "Барсу" виступало багато яскравих зiрок -- вiртуознi бразильцi Ромарiо, Рiвалдо та Роналдо, "карпатський Марадона" Хаджi та його португальський колега Фiгу. Але коли вболiвальники визначали найкращого футболiста тих часiв, жодному не вдалося скласти конкуренцiю Гвардiолi. Капiтан перемiг iз величезним вiдривом.

Цього року Гвардiола зробив собi чудовий подарунок до 25-лiття у синьо-гранатовiй футболцi. У тринадцять вiн пiдписав свiй перший, дитячий контракт iз "Барселоною". У вiсiмнадцять Пепа взяли в "Барселону-Б" -- другу команду клубу. Вiдiграв вiн тут лише один сезон, поставивши рекорд за кiлькiстю результативних передач, i Йохан Кройф забрав перспективного хлопця в "основу".

Iсторiя повторилася, коли Гвардiола прийшов до "Барселони" як тренер: рiк iз "кантерою" -- i перехiд до "основи". Щойно Пеп отримав тренерську лiценцiю, нинiшнiй президент клубу Жоан Лапорта вирiшив довiрити йому "Барселону-Б". Iз завданням повернути команду в другий дивiзiон новачок- тренер впорався з честю. А гру його пiдопiчних стали порiвнювати з грою кройфiвської "команди мрiй" -- те ж прагнення постiйно атакувати, тотальний контроль м'яча, швидке перемiщення, використання флангiв.

Тож уже через рiк Гвардiола "пiшов на пiдвищення" -- наступного сезону Лапорта запропонував йому очолити основну команду "Барселони". Його рiшення називали безумством: вiддати перевагу тренеру, в якого лише рiк досвiду, та й то з дублерами, вiдкинувши кандидатуру значно авторитетнiшого Жозе Моурiньйо!

Але Лапорта не помилився, як i в 2003-му з Франком Райкаардом. Гвардiола, серце якого давно належить "Барсi", не пiдвiв. Так яскраво клуб давно уже не грав. А про розгроми суперникiв iз рiзницею у 3-5 м'ячiв фани мрiють вiд часiв "дрiм тiм".

Ось вони, результати його та команди трудiв, тепер у музеї. "Золото" чемпiонату Iспанiї, кубок країни та кубок Лiги Чемпiонiв. На екранi в музеї безперервно крутяться переможнi моменти. Ето'О, Анрi, вихованцi клубу Мессi, Хавi, Iньєста... Може, з часом хтось iз них повернеться в "Барсу" тренером --
щоб допомогти їй завоювати найпрестижнiший трофей європейського футболу? Цей клуб любить дарувати нам яскравi iсторiї, не лише зiрок.

Третього не дано

Якщо ти справдi любиш футбол, то не можеш бути байдужим до "Барселони". Цих романтикiв футболу або обожнюють, або ненавидять. Хто б не виходив на поле у формi "Барси", хто б не сидiв на тренерськiй лавi -- вона не зраджує яскравому, атакуючому, технiчно вiртуозному, розмашистому стилю гри.

I це стосується не лише футбольної команди. "Барселона" та "Камп Ноу" -- це справжня спортивна республiка. У критому спортивному залi, розташованому бiля футбольної арени, виступають баскетбольна, гандбольна i волейбольна "Барси". У льодовому палацi змагаються хокеїсти, а на меншому футбольному стадiончику грають молодiжнi команди клубу.

А якщо роздивитися велику карту, що висить у музеї, одразу бiля виходу в чашу стадiону, переконаєшся: барсаманiя -- хвороба всесвiтня. По всiй планетi -- у Європi та Азiї, Америках та Африцi розкиданi маленькi точки. Сьогоднi у свiтi налiчується 1054 офiцiйнi фан-клуби "Барселони". За даними дослiдження нiмецької компанiї "Sport +Markt", тiльки у Європi 44,2 мiльйона прихильникiв каталонської команди. I я теж серед них. :))

Казкове життя

2009-07-23T16:32:51Z

Я давно вже доросла. Це значить, що книжки з казками, якi захоплено читала в дитинствi, стоять собi зараз стрункими рядами на поличках стелажа i тихо припадають пилом. А я услiд за iншими дорослими вживаю слово "казка" як антонiм до слiв "реальнiсть", "правда", "дiйснiсть".

Використовую його, коли хочу докорити комусь за наївнiсть, неправдивiсть або бажання заховатися у вигаданому свiтi, що влаштований за простими, усiм зрозумiлими законами, де все яскраве, солодке та кольорове. Де за три днi можна дiйти до сонця, у лiсi зустрiти зачаровану принцесу, а всi скарби королiвства отримати лише за те, що в тебе добре та чуйне серце.

Певно, кожен другий журналiст, що писав про переможця цьогорiчного "Євробачення", заголовком обрав словосполучення, вiдоме нам iз дитинства, саме iз тих томiв, що зараз припадають пилом на поличках, -- "Казка про Рибака". I чи не кожна голова з телевiзора глибокодумно мовила, тлумачачи нам, темним, секрет перемоги хлопчика зi скрипкою тим, що старенька Європа втомилася вiд криз!

Мовляв, усi колективно змучились бути дорослими -- цiлитись на успiх, обмiрковувати i прораховувати, спокушати i пiддаватися спокусi. Захотiли повернутися у золотий край дитинства, запрагли чогось наївного, свiтлого, милого й солодкого.

I от вiн, прошу, як на замовлення, наче золотою рибкою доставлений хлопчик iз дитячим, прямим поглядом та пiсенькою з промовистою назвою "Казка". Майже як той малий музикант, що у скандинавських казках дає собi раду i з гiрським королем, i зi снiговим, а музика його змушує всiх, хто має вуха, смiятися i плакати. Вiн лише бере до рук скрипку, притискає смичок до струн так, що рветься мiцна кiнська волосiнь, -- i Європа вiддзеркалює широку усмiшку, i повторює причепливу мелодiю з усiх навколишнiх мобiлок та плеєрiв.

Отак воно, виявляється, все просто. Не треба продавати квартир, не треба витрачати мiльйони на клiпи, декорацiї, костюми та штучнi скандали. Не треба вiртуозної композицiї, бездоганної рими, ефектного вокалу. Лише простота та щедрiсть серця, про яку мовить ця мелодiя i свiдчить це вiдкрите обличчя. Обличчя третього сина з казок, якому врештi-решт дiсталася принцеса, пiвкоролiвства i слава у вiках.

"Years ago, when I was younger", -- повторюємо ми за Рибаком класичний казковий початок. I слiдом за всiма чемно прикидаємось, що впали в дитинство.

Слухай, а ти пам'ятаєш, який свiт ховався у книжках, якi зараз припадають пилом, кiлька рокiв тому, коли ти був меншим? Чи ж був вiн свiтлий, сонячний, яскравий та радiсний?

Менi здається, саме тут ми себе безсоромно, але й безтямно дуримо. То днi дитинства були сонячнi, радiснi та безтурботнi, коли любили тебе тiльки за те, що ти є, i нiчого не вимагали взамiн. А от за грубими палiтурками ховалися моторошнi свiти, темнi лiси, злi чарiвники, пiдступнi баби яги та жорстокi королi. Коли находила нiч i вимикалося свiтло, вони приходили i в мою кiмнату, i я боялась дихнути, ворухнутись чи розплющити очi, щоб не довелось визнати їх реальнiсть. Не знаю, чи ще хоч колись у життi менi було так страшно, як тодi, коли моя фантазiя оселяла у темнiй кiмнатi вигаданих монстрiв.

Саме голоси з казок першими мене, малу, попереджали: навiть якщо ти добрий, навiть якщо усiх любиш, тебе можуть образити, принизити, оббрехати, обдурити, обiбрати до нитки, побити й викинути. Саме казки нашiптували: свiт насправдi дуже злий, i щойно висуниш носа з хати -- ухопить тебе лисиця, та й понесе за лiси, за гори, за далеке море...

Казки не розважали -- вони лякали й застерiгали, точнiсiнько виконуючи функцiю, покладену на них споконвiкiв. Бо ж, напевно, i далекi нашi печернi предки, сидячи у звiрячих шкурах навколо вогнища, оповiдали дiтям про страшний свiт за межами рiдної печери, про правила безпечної поведiнки i про витримку, вiру в себе та щасливе завершення у найскрутнiших ситуацiях.

Чи ж за тими казками, що припадають пилом на полицi, тужимо ми нинi? Чи за ними ностальгуємо? Нi -- лише за цiлiсним, наївним, дитячим сприйняттям свiту, днями, коли зло лишалося в казках, а навколо ти бачив лише добро й любов. I навiть якщо не бачив, усе одно вiрив, що вони є. Ти просто погано шукав, треба лише трохи постаратися -- i ти їх знайдеш, викрешеш iскру з цих холодних
сердець, розпалиш у них любов.

А нинi ми живемо у свiтi, якого тодi боялися. Серед пiдступних баб яг та жорстоких королiв, де можуть тебе обдурити, оббрехати й обiбрати, навiть якщо ти кришталево чесний. Ми отримали все, про що нам розповiдали. Окрiм одного. Чарiвної нагороди за те, що зумiв зберегти добре серце. Де цi три бажання, де пiвкоролiвства, де вiрне кохання принца чи принцеси врештi-решт?

Дорослi, серйознi, ми так хочемо у них вiрити! От i прислухаємось захоплено до всiх обiцянок, що все це -- можливо i реально, от тiльки треба ще трохи потерпiти й почекати. Ковтаємо серiали, рекламнi ролики та промови полiтикiв, дивлячись на хитрих старших братiв наївним поглядом третього брата.

А де ж моя принцеса? Ох, братику, так от же вона -- у цiй шкурцi жаб'ячiй! Ми тут поки з купчихою та бояринею поживемо, а ти вже постарайся жабу на красуню перетворити, а цю коробочку -- на карету. Не вдалося? Ой, братику, значить, не старався ти, як належить... Ось iще попрацюй. А ми тут пирогiв поїмо, на балах погуляємо. Казки розкажемо. Про соцiальну справедливiсть, наприклад. Про країни, у яких i третьому брату живеться добре.

Я теж чула такi казки. Поки Європа зачаровано слухала малого скрипаля, знайомий потiшив мене бувальщиною з Норвегiї. Поїхав вiн туди на фiорди помилуватися. У касi йому з дiвчиною розповiли: мовляв, так i так добиратися найкраще, з цього потяга на отой пересядете i опинитеся якраз на березi Согнефiорду.

Купили вони квиточки, сiли на потяг та й поїхали. А тут раптом щось на колiї трапилося, i вiдстав потяг вiд графiка. Не встигають тепер нашi мандрiвники пересiсти на наступний. Та ходить провiдник потягом i заспокоює: не переживайте, вас почекають, не залишать у горах, доберетеся ви до свого фiорду, до готелю заброньованого.

I от їхня зупинка. Нема потяга! Звично по-нашому зiтхають мандрiвники: розмрiялись! Уже планують, як розкладатимуть в горах, серед снiгiв вiковiчних, намет. Та провiдник на станцiю їх не випускає: мовляв, на наступнiй вийдете. А на наступнiй станцiї мандрiвникiв уже зустрiчають, таксi до потяга подають, до готелю домчати обiцяють.

Їдуть нашi бiдолахи по горах та все на лiчильник зиркають: а вiн уже за 2 тисячi гривень накрутив. Нарiкають: от уже й надивилися на норвезькi красоти! Сягають у кишеню за грiшми, а таксист вiдмахується: за все уже заплачено. Залiзниця узялася доставити вас iз пункту А в пункт Б, i вона зобов'язання виконала. I чому вас це так дивує? Хiба може бути якось iнакше?

Нi, наївний норвезький дядьку, не може. Це все фантастика. Казка. Але ми у нiй живемо...

Листи

2009-07-23T16:28:59Z

Сьогоднi вранцi в нашому пiд'їздi хтось повiдмикав усi дверцята поштових скриньок. Акуратно i дуже симетрично. I шафки, що завжди нагадували наглухо защiпнутi вiйськовi жилети, раптом стали схожi
на гнiзда, з яких виглядають роззявленi дзьобики пташенят. Кинь лист, кинь журнал, кинь хоча б листiвочку! Але нинi нашi поштовi скриньки -- на голодному пайку. Бачать лише квитанцiї за оплату комунальних послуг, повiстки в суд, безплатнi рекламнi газетки та флаєри. Жодних послань з-за океану чи бодай вiд друга iз сусiдньої вулицi.

Збiгла я сходами, минувши залiзнi дзьобики скриньок, вiдчинила глухi залiзнi дверi -- i пiрнула в океан сонячного свiтла, в океан ароматiв теплого травневого ранку. Коли менi було десять, у такi ранки я над усе любила сидiти на сходах нашого одноповерхового будинку, бавитися з весняними кошенятами i чекати пошту.

Наш дiм був останнiм на вулицi, i зранку сюди пiд'їздила машина, завантажена розсортованою кореспонденцiєю. "Клап!" -- iз соковитим плямканням падала на дерев'янi сходи зв'язка газет i журналiв. Вiдсунувши мотузку, я обережно витягувала верхнiй згорток, пiдписаний 33/3 -- нашi.

I ще цiла година -- поки поштарка врештi дiйде до нашої вулицi -- була в мене на те, аби обережненько розглянути, що ж отримають мешканцi iнших будинкiв. Смугастi конверти авiапошти, барвистi марки чужих країн iз круглими штемпелями: "Вiдправлено такого-то числа такого-то року", адреси iноземними мовами.

Я тримала в руцi конверт, на якому було написано "Gdansk", i вiдчувала на шкiрi вiтерець та солонi бризки Балтiйського моря. Дивилася, кому лист, i пробувала вгадати, що ж знайомих людей iз нашої вулицi Простої пов'язує з далекими мiстами. Хто там чекає їхньої вiдповiдi? В уявi вимальовувалися героїчнi й романтичнi iсторiї.

А потiм я акуратно повертала лист на його мiсце в пачцi, аби вiн обов'язково знайшов свого адресата. Якщо ж знала, що хтось iз нетерпiнням чекав якогось послання, спiшила принести йому радiсну звiстку, випереджаючи поштарку. Тiєї митi наша несфальтована вулиця перетворювалася на бездорiжжя щойно вiдкритого континенту, через який -- iз "самого-самого заходу" на "самий-самий схiд" -- треба було донести лист. I професiя поштаря уявлялася менi найзахопливiшою на свiтi.

Звичайно, тодi ще не було Iнтернету, послання не передавали "Гугли" та "Яндекси", а замiсть сидiти вранцi на своєму блозi чи "ВКонтакте" я грiлася у сонячних променях на дерев'яних сходах. Нинi ота десятирiчна я здаюся собi представницею якоїсь далекої доiсторичної епохи. За десять останнiх рокiв не вiдправила звичайною поштою жодного особистого листа -- електроннi доходять миттєво й нiчого не коштують, хто ж витрачатиме кошти на конверти i марки, а час -- на акуратне заповнення розбiрливим почерком чистого аркуша паперу? На клавiтуарi текст настукати швидше i переписувати не треба, якщо раптом вважатимеш зайвим якийсь рядок. Стер -- i порядок. Зручно. I стерильно -- разом з обiцянкою вiчно любити нiхто не надiшле тобi бiлого порошку зi збудниками якоїсь сибiрської виразки.

Але ж не буде i вiдчуття пригоди, яку ховав у собi кожен звичайний лист. Електронного послання не заховаєш до кишенi -- щоб у важку мить стиснути непомiтно клаптик паперу, якого торкалася кохана рука -- на щастя. Який-небудь романтик iз минулого столiття, мабуть, вдивлявся у кожен завиток букви, вгадуючи характер та ставлення до нього далекої респондентки; крутив у руках, розглядаючи краплi воску зi свiчки i розмитi рядки -- сльози це чи дощ постарався?

Нинi листи позбавленi тої чудесної матерiальностi, яка була наче пiдтвердженням реальностi iснування твого адресата. I якби я не знала, що теплi рядки "гуглом" шле менi подруга, запросто могла б повiрити, що сидить по той бiк оптоволоконних кабелiв якась розумно запрограмована машина i всiм на сумнi листи вiдсилає ввiчливi вiдповiдi зi словами пiдтримки.

"А знаєш, -- розповiдає менi в електронному листi подруга. -- Я вчора отримала листiвку з Фiлiппiн! На нiй пальми i море, i сама вона пахне солоним морським повiтрям. Потерлася, поки дiйшла до мене, штемпелi розпливлись. I якийсь невiдомий Sammy пише менi, що в них зараз -- сезон дощiв. А моя листiвка з барвистою корiвкою полетiла аж у США -- хлопчик, який її чекає, мешкає з батьками на фермi й дуже любить корiв. А завтра я буду вибирати поштiвку для нiмця, який попросив на зворотi написати рядки улюбленого вiрша... Що б то йому процитувати, як думаєш?"

Нинi в гру, яка так тiшить мою подругу, бавиться майже 100 тисяч чоловiк iз 193 країн. Вони встигли обмiнятися бiльш нiж двома мiльйонами листiвок. Суть посткросингу -- а саме так це називається -- дуже проста: ти реєструєшся на сайтi й отримуєш адресу випадкового абонента, на яку маєш надiслати листiвку. Коли вiн її отримає, комусь випаде твоя адреса. I одного гарного ранку в залiзному дзьобi поштової скриньки ти знайдеш не лише квитанцiю оплати телефонних послуг, а й маленький клаптик картону, що примандрує до тебе з Японiї, Бразилiї, Фiнляндiї чи Антарктиди з побажанням гарного дня. I, мабуть, новий день таки стане трошечки кращим.

Що ти знаєш про Албанiю?

2009-07-23T16:26:02Z

Якщо поставити це питання абiтурiєнтовi пiд час незалежного тестування з географiї, вiн почне зi слiв: "Країна на заходi Балканського пiвострова, на узбережжi Адрiатичного та Iонiчного морiв, столиця -- Тiрана, прапор -- чорний орел на червоному полi".

Якщо адресувати його шанувальникам Гаррi Поттера, вони упевнено випалять: "Це ж країна, де довгi роки переховувався знесилений Волдеморт!"

Шанувальники кiно, мабуть, назвуть трилеру про албанську мафiю, що заполонила всi великi європейськi й не тiльки європейськi мiста.

Фанати футболу обов'язково згадають албанську збiрну як зручного для заробляння необхiдних турнiрних очок суперника, вiчного аутсайдера, який, втiм, може раптово ошкiритись i зубами вирвати сенсацiйну нiчию у, скажiмо, нiмцiв.

Користувачi Iнтернету одразу ж згадають мем "Вчи албанську!", який уже кiлька рокiв застосовують до людей, що погано знають мову чи слабко орiєнтуються в будь-якiй галузi знань. Ну а слова з "олбанської" -- специфiчного iнтернет-жаргону -- усiлякi "преведи", "кросавчеги" та "ржунiмагу" уже перебралися й у наше повсякденне мовлення. Але, звiсно, все це н емає жодного стосунку до реальної Албанiї -- тiєї, що на Балкарському пiвостровi, албанцiв та їхньої мови.

I не Албанiя вона, взагалi-то. А Республiка Шкiперiя -- так i на їхнiх паспортах написано. Так що моя надiя потiшити колегу -- шанувальника "олбанської" автентичною обкладинкою на основний документ розбились, як оце муха об вiтрове скло туристичного автобуса.

П'ять десятилiть тому ця країна була наглухо закрита для свiту. Кордони на замку, мiни в прибережних водах, жодної нормальної автотраси i замкнена сама на себе залiзниця, диктатура, комунiзм власного крою i постiйна готовнiсть зброєю у руках зустрiти iноземних загарбникiв. Щойно дванадцять рокiв тому сюди дозволили в'їздити iноземним туристам.

Вiдстала, малоцивiлiзована, найменш розвинута держава Європи -- десь такий набiр стереотипiв зберiгається у нас в пам'ятi. А тепер час оновлювати базу даних. Албанiя -- член НАТО вiд квiтня цього року. Албанiя -- країна, що днями подала заявку на вступ у Європейський Союз... I це тодi, коли нас навiть на порозi потоптатися не пускають. Що вдiєш? Такi великi геополiтичнi розклади. У них ми -- нехай сильнiша, та все ж карта не з тiєї колоди.

Через кордон

Нинi в Албанiю потрапити дуже просто. Добираєшся до сусiдньої безвiзової Чорногорiї -- а звiдти маршрутнi чи туристичнi автобуси домчать тебе у колишнiй заповiдник соцiалiзму нацiонального зразка. Тепер в Албанiї є сучасна автотраса -- дякуйте ЄС та особисто прем'єр-мiнiстру Iталiї, власниковi "Мiлана" Сiльвiо Берлусконi, який три роки тому профiнансував частину будiвництва та подарував країнi кiлька мостiв.

У вихiднi тiєю трасою тягнуться з Захiдної Європи автомобiлi -- албанцi-заробiтчани з Iталiї, Нiмеччини, Швейцарiї їдуть додому, вiдвiдати рiдних. На кордонi черг майже немає. Якщо, звiсно, прикордонники не влаштують собi перерви на каву...

Розмежовує двi країни шлагбаум, як на залiзничному переходi. Чорногорська митниця -- дерев'яна хатинка, схожа на будиночок вiдпочинкової бази в Карпатах. Албанська -- фанерна будочка зi скляними вiкнами, як дачi на "фазендах" українцiв. А вздовж по лiнiї державного кордону -- натягнута на залiзнi стовпи iржава дротяна сiтка. З чорногорського боку пасуться корови, з албанського -- осли. У курявi тлумляться худi кури.

Аби в'їхати в Албанiю, треба з документами почергово зайти у тi будиночки. Митного огляду немає -- вмiст багажникiв не перевiряють, але й обличчя пасажирiв з фото у паспортi нiхто не звiряє. В'їжджай хто завгодно, вивозь кого i що хочеш... Зброя, наркотики, нелегали -- все, що заманеться.

Саме тут, на кордонi, одразу розумiєш, чому саме ця країна стала найбiльшим каналом для переправляння наркотикiв на Захiд та нелегальної зброї на Схiд i чому вона веде перед у статистицi ООН щодо торгiвлi людьми. Вивезти двох-трьох дiток iз величезних албанських родин та продати багачам чи то на всиновлення, чи на органи -- елементарно просто, навiть ховати не треба.

А наркоторгiвлею тут може пiдробити кожна родина. "Потрiбне лише авто i якнайбiльше дiтей, -- розкриває один зi способiв росiянка Дарiя Осташова, яка вже п'ятий рiк живе у Чорногорiї, бiля албанського кордону. -- А далi все просто: ховаєш у багажник, кузов чи колеса наркотики, у салон напихаєш галасливу родину -- i трасами через Чорногорiю i Хорватiю, або поромом iдеш в Iталiю. Там переконуєш iноземних прикордонникiв, що поспiшаєш на весiлля до брата, який легально працює у країнi. А за кiлькасот метрiв вiд митницi вас уже чекають замовники: перевантажать товар у свої авта i вiддадуть грошi".

Iнодi, правда, iталiйськi прикордонники у байки не вiрять i все ж таки перевiряють машини. Розмiри уловiв вражають: наприклад, у мiстi Барi нещодавно у такому "багатосiмейному авто" знайшли 23 кiлограми героїну -- на суму близько 10 мiльйонiв євро!

Середньовiччя сьогоднi

У прикордонному кафе жваво торгують албанським коньяком та сливовою ракiєю -- мiсцевою горiлкою за євро. Цiну на мiнералку з холодильника офiцiант називає в албанських леках. I кривиться неохоче, коли протягуєш йому євро. Спектакль розiгрує: за хвилину вiн вiзьме у тебе грошi за обмiнним курсом удвiчi бiльшим за офiцiйний. Та вибору ти не маєш -- найближчий магазин буде аж у Шкодерi, а до нього їхати i їхати...

Це у нас села бiля траси -- заможнi, бо торгують iз проїжджаючими усiм необхiдним. В Албанiї кiоски iз хот-догами та снiкерсами на узбiччi не стоять. Тiльки автомийки: залiзна рама, на нiй -- шмат клейонки, шланг вiд водогону та голий до пояса хлопчак -- от i все їх обладнання. А села -- бiднi-бiднi: убогi хибари з перекошеними вiкнами, замурзанi дiти в подертому одязi. Чоловiки сидять на пластикових ящиках, проводжають поглядом наш автобус.

Пiвнiчнi райони країни -- найбiднiшi. Тi, що межують iз Грецiєю, кажуть, уже нагадують Європу. А тут хатки опалюють дровами, i люди живуть так, як пiвтисячолiття тому. Жiнки народжують i виховують дiтей, чоловiки керують справами родини. А якщо чоловiка у родинi нема, його роль може перебрати на себе жiнка. От тiльки для цього їй треба дати обiтницю безшлюбностi.

"Коли ми з друзями вiдпочивали на морi в Дурресi, улюбленому курортi албанцiв на Адрiатичному морi, познайомилися з однiєю такою "жiнкою-чоловiком", -- розповiдає Дарiя. -- Їй уже за п'ятдесят, вона працює охоронцем. Носить чоловiчий одяг, i звертаються до неї як до чоловiка. Здивувалися, почали розпитувати. Виявляється, це у них такий дуже давнiй звичай".

У старi часи нерiдко бувало, що всi чоловiки родини гинули у вiйнах чи сутичках iз сусiдами. Часто кiлька поколiнь винищували за законом кровної помсти. Ще й досi у багатьох селах стоять укрiпленi башточки, призначення у яких було лише одне -- убивши кровного ворога, усi чоловiки роду ховалися тут i не виходили, аж доки минала небезпека. Якщо ж у сiм'ї залишалися самi дiвчата, одна з них давала обiтницю безшлюбностi й ставала на чолi родини.

Вiдтодi всi поводилися з нею як iз чоловiком: небожi називали "дядьком", вона могла носити зброю i вести чоловiчий спосiб життя. Отаке "перетворення на чоловiка" iнодi було єдиним способом уникнути небажаного шлюбу. А деколи дiвчата зважувалися на це, щоб не бути людиною другого сорту, якими вважали жiнок.

"Звiсно, тепер до такого кроку дiвчата вдаються дуже рiдко, адже сучаснi закони гарантують рiвнi права представникам обох статей, -- каже Даша. -- Але у деяких селищах таке все ще трапляється".

Кожному -- "ствол" i бункер

У полях, у високих травах ховаються плескатi албанськi хатки, на кожнiй з яких -- незмiнний бак для води. Албанцi починають будуватися, щойно зiбравши копiйку. I часто вистачає їм коштiв лише на перший поверх. Та вони заселяються i живуть -- iз думкою, що невдовзi i другий поверх зможуть собi дозволити.

Над кожною будовою майорить червоний прапор iз чорним орлом -- патрiотизм в албанцiв у кровi. Куди б за моря не закинула заробiтчанська доля, тримаються разом, а душу їм грiє iдея зiбрати докупи усi "споконвiчно албанськi землi", що тепер є частинами територiй сусiднiх держав, i створити "Велику Албанiю".

I мовою, i звичаями, i походженням вони вiдрiзняються вiд слов'янських народiв, що живуть поруч, -- чорногорцiв, сербiв, македонцiв. Нащадки древнiх iллiрiйцiв упродовж тисячолiть не мали власної держави. У складi Римської iмперiї, Вiзантiї, Болгарiї, Сербiї, у довгi столiття турецького панування албанцям непросто було обстоювати i берегти свою самобутнiсть. Майже в кожному мiстi є пам'ятник Скандербегу -- нацiональному герою Албанiї, який пiдняв повстання i на кiлька десятилiть вигнав iз країни усiх загарбникiв. Знову стала незалежною держава аж у XX столiттi.

Знаючи цю iсторiю, не так уже й важко зрозумiти параною лiдера албанських комунiстiв Енвера Ходжi, який iз 1946 по 1985 рiк -- рiк своєї смертi -- очолював країну. У 1960-х вiн розiрвав дипломатичнi вiдносини з Радянським Союзом, а у 1970-х -- i з комунiстичним Китаєм, закрив Албанiю "залiзною завiсою" з усiх сторiн, аби захистити вiд будь-яких iноземних зазiхань. I взяв країну у "залiзнi руки", щоб забезпечити її мiць перед ворогом.

З роками параноя диктатора прогресувала. Наче її симптоми, росли по всiй країнi бункери -- схожi на гриби споруди з бетону й залiза, де албанцi могли б заховатися у разi ядерної атаки з повiтря чи нападу агресорiв -- i власною зброєю боронити Албанiю та її комунiстичнi цiнностi. Автомати, рушницi та iнша стрiлецька зброя були у кожнiй родинi -- адже кожен мав у будь-яку хвилину бути готовим стати на захист батькiвщини.

Таким чином Албанiя перетворилася на велику зону оборони. Нинi отих бункерiв -- понад 700 тисяч по всiй країнi: у полях, в горах, навколо мiст i сiл, вздовж дорiг i навiть на пляжах. Енвер Ходжа мрiяв iз часом переселити у них всi албанськi родини. Тiльки так, вiрив вiн, можна забезпечити постiйну бойову готовнiсть, цiлковиту безпеку i захист вiд спокуси розкiшшю. Диктатор навiть запровадив спецiальну програму для молодих сiмей -- щойно одруженi могли заселятися у бункер, аби мати одразу ж "власне житло".

А там страшно, мiж iншим. Тiсно, темно i моторошно -- жодного вiкна, тiльки товстелезнi бетоннi стiни замикаються у купол над твоєю головою. Я заледве двi хвилини витримала.

Нинi у бункерах люди не живуть. I стоять бетоннi "гриби" нiмим пам'ятником минулої епохи. Мало не єдиним пам'ятником -- усiх вождiв комунiзму позносили з постаментiв ще у 90-тi роки. Бункери ж зносити дорого й дуже непросто: зробленi надiйно, бетоннi стiни сягають трьох метрiв завтовшки, а металевi каркаси варили на вiки...

"За легендою, випробовували надiйнiсть бункерiв у дуже екстремальний спосiб: зачиняли всерединi тих, хто їх будував, i розстрiлювали схованку з танка, -- це знову нас Даша розповiдями лякає. -- Тому будували на совiсть!"

Тепер бiльшiсть бункерiв порожнi. У тих, що бiля сiл, люди влаштували курники, зберiгають сiно й зерно. У тих, що на пляжах -- ятки з морозивом та соками. Ну а в найбiльших бункерах, призначених для партiйної верхiвки, облаштованi для туристiв музеї тоталiтаризму. Знав би Ходжа, що через двадцять рокiв пiсля його смертi Албанiя пропонуватиме США розмiстити бази на своїй територiї...

А от зброя, на вiдмiну вiд бункерiв, албанцям придалася. Наприкiнцi 90-х, коли країна переходила вiд державної економiки до планової, бiльшiсть громадян, довiрившись рекламi, вклали свої кошти у фiнансовi пiрамiди. I коли тi розвалились, а люди залишились без копiйки, чоловiки взялись за зброю. Кiлька мiсяцiв 1997-го Албанiя жила у хаосi: без влади i, можна сказати, без свiтла. Стрiляли навiть у парламентi: пiд час дискусiї один депутат убив iншого, а партiя, за законом кровної помсти, помстилася за свого колегу, вiдплативши тим же.

Лiкарi не встигали бинтувати рани вiд куль. Наслiдки даються взнаки й досi. Албанська преса розповiдала у квiтнi iсторiю Мрiке Ружач, яка дванадцять рокiв прожила з кулею у щоцi. Виявили її щойно тепер пiд час рентгену у стоматолога. А тодi лiкар просто промив рану й зашив. Як згадують медики, коли всюди навколо стрiляли, лiкували тих, хто зазнав важких ушкодження, а не тих, хто мiг стояти i розмовляти. Загалом пiд час заворушень загинули кiлька тисяч чоловiк.

З осла -- на "Мерседес"

З мiркувань безпеки у комунiстичнiй Албанiї не було i прямих рiвних дорiг. Щоб ворожа авiацiя не могла скористатися ними як злiтно-посадковими смугами, навiть вузькi грунтовi дороги наказано було прокладати "серпантинами". I нiякого асфальту!

Зрештою, iншi дороги й не були потрiбнi. Ослики -- основний транспортний засiб албанцiв -- i по бездорiжжю чудово пересуваються. Приватних автiвок тут не було -- будiвничим комунiзму не до приватної власностi. Лише партiйна верхiвка їздила старими радянськими "Волгами" i "Побєдами", придбаними ще у часи дружби з СРСР. Автобуси ходили дуже рiдко -- пересування у межах країни не заохочувалось.

Жити i працювати слiд було там, де ти народився. "Прив'язати" до мiсця людей мала i програма заохочення великих сiмей та раннiх шлюбiв. За першу дитину жiнка отримувала 10% надвишки до зарплати, за другу -- 15%, i суми росли. Що бiльше дiтей, то бiльше доплат, пiльг та подарункiв, навiть корови та будинки. Не дивно, що у середнiй албанськiй родинi було по 5 -- 6 дiтей. Та й досi рiвень народжуваностi у цiй країнi вражає: щороку на 1000 осiб бiльше 15 чоловiк народжується, i тiльки 5 -- помирає. За рiвнем природного приросту населення бiдна Албанiя -- перша у Європi.

Та бiднiсть у цiй країнi нiколи чимось ганебним не вважалася. Навпаки, за Енвера Ходжi невибагливiсть i незалежнiсть вiд матерiальних благ оголошувалися найбiльшими чеснотами. А вiд грошей узагалi планували вiдмовитись. Та й навiщо вони були потрiбнi? Безплатнi електроенергiя, медицина, освiта, навiть харчування та форма для школярiв гарантувались -- а навзамiн треба було тiльки наполегливо працювати на благо держави. I, звiсно, не витикатись. Адже в усi часи й в усiх народiв в обмiн на гарантований шматок хлiба слiд вiддати особисту свободу.

Масовi репресiї, заборона релiгiї, iнших iдеологiй та думок, "ворожої" лiтератури та музики -- все це ми i з нашої iсторiї знаємо. Албанцям не можна було одружуватись з iноземцями, носити джинси, чоловiкам -- запускати бороди, жiнкам -- користуватись косметикою i вдягати мiнi-спiдницi.

Нинi у країнi, де пiвстолiття забороняли релiгiю, щодня по кiлька разiв лунають з мечетей голоси муедзинiв, якi закликають вiрних до молитви. З мусульманськими мечетями сусiдять православнi та католицькi храми -- у країнi три офiцiйних релiгiї, i щонайменше 20% албанцiв -- християни (до речi, легендарна Мати Тереза народилася саме на цiй землi).

Сьогоднi молодих албанок не вiдрiзниш за стилем вбрання вiд українок: одягаються у тi ж турецько-китайськi речi, яких повно у наших магазинах. Вони ходять у нiчнi клуби, їдуть на навчання за кордон i виходять замiж, за кого хочуть. I, звiсно, хвацько керують автiвками.

Автомобiлi албанцям дозволили купувати лише у 1994 роцi. I зголоднiлi за предметами розкошi, вони одразу ж наводнили країну "Мерседесами". Нехай старими, зате великими й престижними. Якийсь Албанiєю їздили лише цi "нiмцi". Нинi тут побачиш рiзнi машини -- i французькi, i японськi, однак сентимент до нiмецького виробника простежується i досi.

Та хоч машин у країнi багато, ретельного контролю за дотриманням правил дорожнього руху тут немає. У мiстах майже нема свiтлофорiв, тiльки на найбiльших перехрестях порядок пiдтримує регулювальник.

Аварiй, дивна рiч, небагато. Хоча й на них мiсцевi роблять непоганий бiзнес. Обабiч траси по тут то там -- дивнi автомобiльнi "цвинтарi": залишки машин, якi уже i на запчастини не розбереш. Проте торгiвля йде досить жваво: мiсцевi пiдприємцi продають... документи на розбитi автiвки. Кiлька правок -- i ти вже легалiзував свою крадену iномарку.

Дайте мiльйон!

Коли пiд'їжджаєш до столицi -- Тiрани, нарештi розумiєш, що надворi -- XXI столiття. Силуети нових пiдприємств, сучасний аеропорт, оригiнальна архiтектура нових споруд. На заходi столицi величезний новий квартал багатоповерхiвок будують арабськi iнвестори. Шейхи кризи не бояться, пiдтримують одновiрцiв. Зводять для них яскравi -- рожевi, блакитнi, жовтi будинки, оздобленi арабською в'яззю. Продумано тут усе до дрiбниць: будуть власнi школи i садочки, дитячi майданчики, басейни, розважальнi центри, магазини, скверики...

Образу європейської столицi вiдповiдають навiть багатоповерхiвки "радянського зразка" -- колись сiрi нуднi "панельки". Нинi вони сяють усiма барвами веселки: мер мiста, який вчився мистецтва у
Парижi, наказав розфарбувати однотипнi висотки смужками, квадратами i квiтами. А прямi силуети будов змiнили вигадливої форми балкони зi скла та пластику.

У центрi Тiрани височiють сучаснi хмарочоси, у бiльшостi з яких -- офiси iноземних компанiй. В однiй iз веж зi скла та металу є обертовий поверх з кафе. Ресторанчики та бари у мiстi -- на всяк смак i на кожну кишеню. I жодне кафе не нагадує те убоге при кордонi, де бруднi чашки та пропаленi cкатертини.

Ми хвилювалися лише, чи зумiємо порозумiтись iз офiцiантами без знання албанської. Але офiцiант у ресторанi "Берлiн" одразу ж розвiяв нашi сумнiви, звернувшись до нас англiйською. З нiмцями, якi сидiли за сусiднiм столиком, без проблем перейшов на нiмецьку. А потiм ще раз нас здивував, запитавши росiйською: "А вы откуда?" Виявляється, батько у нього вчився в Одесi -- ще до того, як Енвер Ходжа розсварився з Радянським Союзом.

"А звiдки ви англiйську та нiмецьку знаєте? -- цiкавимось. -- На iноземнiй фiлологiї вчилися?" Немолодий уже чоловiк смiється: "Нi. Росiйську та англiйську у школi вчив, i, певно, добре -- досi пам'ятаю. А от англiйську довелося вже тут вивчити, кiлька рокiв тому. До нас все бiльше iноземцiв приїздить, без знання мови не обiйтися, якщо заробляти хочемо!"

До кризи iноземцi охоче вкладали в Албанiю кошти. Звiсно, криза змусила переглянути плани й зменшити амбiцiї, та новi курорти, якi обiцяють значно нижчi цiни, i досi привабливi i для туристiв, i для iнвесторiв.

До слова, привернути увагу потенцiйних багачiв до країни албанцi прагнуть i у досить незвичнi способи. Наприклад, житель мiстечка Лiбражд Гезiм Хiдрi виклав iз рiзнобарвних каменiв гiгантський портрет... Романа Абрамовича.

Гезiм, який кiлька рокiв нелегально працював у Великобританiї, цiлком логiчно мiркує: якщо росiйському мiльярдеровi вистачило грошей, аби купити футбольний клуб, то вiн цiлком може собi дозволити i придбання кiлькох мiстечок в Албанiї. Фанат "Челсi" запевняє, що зв'язався по Iнтернету з Абрамовичем, i той дав обiцянку "приїхати й подивитись". Може, й сподобається. Тут iншi мiльярдери на кшталт Дональда Трампа запевняють, що криза -- найкращий час скуповувати нерухомiсть. Був би у мене зайвий мiльйончик -- може, i собi б прикупила клаптик Адрiатичного узбережжя. I коли Албанiю у ЄС вiзьмуть, була б у мене дача у Євросоюзi... Десь помiж американською вiйськовою базою i палацом мiсцевого наркобарона. :))

Поїдемо на каву?

2009-04-13T15:51:47Z

Якби мене записували у супергерої i давали на вибiр суперможливостi, я б i секунди не вагалася, за котру з них ухопитися. Миттєве перемiщення у часi й просторi. Заплющив очi, розплющив -- i ти вже за тисячi кiлометрiв звiдси, пригощаєш друга кавою у Барселонi чи Парижi, Стокгольмi чи Амстердамi, Лондонi чи Стамбулi.

Та, на жаль, не маю я суперможливостей. Зате маю час, маю нагоду i бажання запросити тебе у вiртуальну мандрiвку "кавовою" Європою.

* * *

Першими у Старому свiтi денний кавовий марафон починають скандинави. Бiльшостi норвежцiв та шведiв треба бути на роботi чи навчаннi вже о 7 -- 7.30 ранку. Прокинутися i пiдвищити тонус допомагає горнятко кави, тож чи здивуєшся ти, коли я скажу, що саме скандинавськi країни -- лiдери за кiлькiстю споживання ароматного напою? Якщо вiрити статистицi, кожен кавоман випиває тут майже 2000 чашок кави за рiк, тобто понад 5 горняток щодня.

Заплющ очi. Ми у Швецiї, у маленькому мiстечку Кальмар на березi Балтiйського моря. Колись у тутешньому замку жили шведськi королi. А нинi ми з Йонасом натискаємо кнопочки на кавовому апаратi. Пiв на восьму, i я зовсiм сонна. Iншi учасники семiнару ще сплять, а Йонас уже принiс нам iз редакцiї свiжi газети. Вiддiл мiсцевих новин проводить першу нараду о 6.50. I нiхто не запiзнюється. Рано? Зате о третiй пополуднi ти вже вiльний.

Йонас подає менi широку бiлу чашку. Кава мiцна, але не гiрка i дуже ароматна. Бiля кавоварки -- горщик iз цукром-рафiнадом. Йонас бере кубик i розколює його на двi половинки.

-- Спробуй, -- протягує менi одну. -- Поклади пiд язик, а тодi ковтай каву. Так буде смачнiше.

Смачно i смiшно. Йонас дивний: замiсть курити, купує тютюн i втирає його у ясна, замiсть розмiшати цукор у кавi - кладе пiд язик. Кажу йому про це, а вiн заперечує:

-- В нас у Швецiї це звична рiч. То ви, українцi, диваки! Якось менi у Києвi принесли уже пiдсолоджений чай, а про те, скiльки солi чи перцю у страви класти, у вас нiхто не питає. А цi жахливi салати з цибулею! Ну чому не можна так, як у нас -- сам обираєш, що буде у твоїй тарiлцi?

У мого спiврозмовника -- аж чотири iменi: Йонас Нiклас Бйорн Марiя. Поки п"ємо каву, вiн розповiдає: Нiклас -- це на честь дiдуся, Марiя -- на честь прабабусi. А Бйорн -- на честь спiвака, який брав участь у "Євробаченнi" у той рiк, коли вiн народився. Йонас наспiвує його конкурсну пiсню, i я цiкавлюся:

-- Цей Бйорн перемiг?

-- Нi, посiв десяте мiсце. Шведи не так часто перемагали на "Євробаченнi", на жаль...

Йонас починає наспiвувати "Ватерлоо", з яким конкурс пiдкорила "АВВА", i я вже не дивуюся. "Євробачення" тут шалено популярне, його учасники стають мало не нацiональними героями. I не тiльки Йонас такий фанат. Коли шведи збираються разом за чашечкою чогось мiцнiшого, анiж кава, хтось кидає: "Ну що, 1993?" I всi дружно затягують: "Ело-о-о-їз"... Вiд нас, українських журналiстiв, такої єдностi вдавалося добитися лише при виконаннi "Червоної рути".

-- Хочеш ще кави? -- питає Йонас. Дiстає з шухлядки пакет iз кавовими зернами, i я дивуюся -- вони свiтло-коричневi, наче недосмаженi. Та на мої слова здивовано здiймає очi вже вiн:

-- А що, кава має бути чорна i пересмажена?

Що до чого, я зрозумiю аж у рiдному мiстi, коли готуватиму матерiал про сорти кави, а менеджер спецiалiзованої кавової крамнички пояснюватиме менi про особливостi "скандинавського обсмажування". Його секрет -- зберегти аромати та олiї всерединi зернини, щоб вiдкрилися вони щойно при запарюваннi кави...

* * *

Норвегiя, Берген. Ми мало не проспали снiданок у своєму затишному гостелi. Виходимо до столу, коли там уже майже нікого й нічого немає. I кавник майже порожнiй, тiльки гуща на днi осiла. Помiтивши нас, господар з усмiшкою бажає гарного ранку, досипає до кавника меленої кави i заливає усе окропом та молоком. Пропонує нам, а у нас вiд такого нахабства мало очi на лоба не лiзуть. Здається, ще мить - i мiй супутник, нарештi дiбравши слова, вибухне обуренням. Та дiвчина, яка сидить бiля столу, помiчає нашу реакцiю i заспокоює його:

-- Все о'кей, тут так заведено. Мiй норвезький друг теж так робить. Я сама з Нiмеччини. Коли вперше до нього додому приїхала, була вражена: хто ж так робить? Але норвежцям смакує. Та й менi теж. Тут кава дуже хороша.

Ще б пак, посмiююся про себе. З такими цiнами -- та й погана? Норвежцi у кавi дуже перебiрливi, тому в магазинах -- лише високоякiснi дорожезнi сорти.

Норвегiя, Осло. Пiв на сьому ранку, нам треба поспiшати на потяг, i поснiдати ми не встигнемо. Забiгаємо дорогою у магазинчик "Севен -- елевен", вони працюють iз раннього ранку i аж до вечора. Тут для нас є економ-пропозицiя -- паперова скляночка ароматної заварної кави з молоком i кекс iз повидлом. Уранцi, здається, кожен другий житель столицi поспiшає на роботу iз таким стаканчиком у руках. У трамваї, у метро смакують кекси, змочуючи їх у лате чи капучино -- аби солодше.

В Осло чимало суто "кавових" кафе. Стильний дизайн, футуристичнi iнтер'єри. Маленькi стiльцi i столики -- багато мiсця не треба, адже у меню -- лише кава i кавовi напої. А якщо котрийсь сорт особливо сподобається, можна буде придбати й обсмажених зерен, i скляну банку для їх зберiгання, i кавовий млинок з чашками. Натомiсть iз "келишком коньячку" до кави майже стовiдсотково проблеми виникнуть.

Оформити дозвiл на продаж алкоголю закладу харчування дуже непросто й дуже дорого. У Норвегiї на спиртне – державна монополiя, продають його лише у спецiалiзованих магазинах у буднi. А у вихiднi, якщо вже несила терпiти, можна "пiдняти градус" у ресторанах. Звичайно, коли грошей не шкода. Бо келишок лiкеру, коньяку чи горiлки "Фiнляндiя" може обiйтися в суму щомiсячної студентської стипендiї.

Норвегiя, Согнефiорд. Корабель у супроводi крикливих чайок несе на борту пасажирiв вiд Флома до Гудвангена. Кольоровi дерев'янi будиночки на березi -- наче казковi, а вздовж фiорду мiфiчними велетнями здiймаються з води гiгантськi стрiмкi скелi. Я купую чашку кави у кафетерiї, грiю об неї змерзлi пальцi. Дiвчина, що сидить поруч на палубi, витягає з наплiчника, великий термос, наливає собi та своєму бойфренду у великi туристичнi горнята аж по вiнця кави з молоком. Усмiхається менi, пiдносячи кружку, наче у тостi: "З кавою свiт кращий. Який свiт без кави?" Здається, норвежцi собi такого навiть не уявляють.

* * *

Нiмеччина. Берлiн, Гамбург, Франкфурт, Дрезден, Лейпциг, Кельн -
у кожному з мiст ранок починається однаково. Продавцi мiнi-кафе у переходах i бiля метро о пiв на шосту починають пекти у спецiальних фритюрницях берлiнери. Це маленькi пампушки, надзвичайно смачнi. Їх посипають цукровою пудрою i апетитними золотими рядами викладають на вiтрини.

Аромат випiчки змiшується iз запахом свiжезапареної тут же кави -- i дорогою на роботу дуже важко втриматися вiд спокуси тут таки й влаштувати собi другий снiданок. Хоча на перший теж була кава -- з молоком, з булочками, маслом i джемом. Такий снiданок у нiмцiв -- улюблений.

А знаєш, яка вечеря для них найкраща? Чашка кави у компанiї друзiв у кафе. Останнiми роками у Нiмеччинi немодно вiдсиджуватись у власнiй квартирi на самотi. Ти успiшний, якщо реалiзуєшся у спiлкуваннi, iнакше -- лузер. Офiцiантка не просто принесе тобi замовлення -- вона пожартує i спробує завести розмову. А за столик до тебе запросто може пiдсiсти незнайома компанiя -- вони не сумнiваються, що ти так само налаштований розширити коло своїх друзiв!

Удома може бути триметровий плаский телевiзор i домашнiй кiнотеатр, а нiмцi поспiшать дивитися футбольний матч у кафе чи бар -- щоб роздiлити емоцiї з iншими. Удома може бути камiн, затишне крiсло, дорога кавоварка -- а нiмець пiде у кафе й просидить там вечiр за книжкою i чашечкою кави. I не дивно, що багато кав'ярень у Нiмеччинi працюють вiд 17 до 23 години – вони розрахованi саме на таких gesellig Menschen, тобто товариських
людей.

Ми чомусь звикли сприймати нiмцiв як закритих, суворих i некомпанiйських. Та у них традицiя сидiти отак у кав'ярнях iз друзями ще з XVII столiття походить! Он що менi Iнтернет розповiв: саме тодi, коли у Гамбурзi, Лейпцигу, Мюнхенi вiдкрили кафе, де подавали каву, i почали збиратися люди на приємнi посиденьки: грали у шаради й карти, слухали музикантiв, читали вiршi, дискутували. Такi кафе навiть прозвали "kranzchen" -- "група осiб".

А у столiттi XVIII, уяви собi, цi посиденьки не сподобалися королю. I видав Фрiдрiх Великий вердикт: простолюдинам не можна збиратися за кавою, i смажити її зерна навiть удома заборонено. Виловлювали порушникiв спецiальнi "кавовi шпигуни" -- ходили по вулицях i за запахом знаходити їх. Певно, з тих часiв i вживають слово "винюхувати" у стосунку до надто цiкавих осiб.

Та часи Фрiдрiха минули, i вже у XIX столiттi Нiмеччина стала свiтовим лiдером за кiлькiстю спожитих чашок кави. Багачi збиралися на кавовi вечiрки, Бах написав "Кавову кантату", Бетховен мiг прожити без слуху, але не без кави. У його музеї в Боннi тобi покажуть чашку -- тiльки в такiй могли подавати йому цей напiй -- i розкажуть, що готувати каву для генiя слiд було строго з 60 зерен.

Нинi, свiдчить статистика, нiмцi люблять каву навiть бiльше, нiж пиво. Дивний звiр "середньостатистичний нiмець" щодня випиває три-чотири чашки кави на день, тодi як пива -- лише 1 -- 2 лiтри на тиждень. У нiмцiв є спецiальне свято для цього напою -- День кави у вереснi, а 28% населення в опитуваннi назвало себе "кавовими гурманами".

* * *

Голландiя, Амстердам. Щоб заплатити за каву, треба ще пошукати, де за це беруть грошi. У мiстi, де толерують усiлякi свободи, i цей напiй переважно free. Ще б пак. У кофiшопах, як усiм вiдомо, продають не каву, а марихуановi "засоби для польоту". Та до косячка, на бажання, додадуть i горнятко кави.

Купуєш тiстечко у кондитерськiй -- офiцiант з усмiшкою пропонує ще горнятко еспресо i високу склянку холодної води. Знаходиш у гостелi мiнi-флаєр якогось бару iз обiцянкою "кави у подарунок" -- а потiм натикаєшся на нього випадково у лабiринтi вуличок, обмiнюєш флаєр на ароматний напiй. Сидиш на березi каналу, розглядаєш барвистий натовп -- поруч опиняється високий "афроголландець" iз дредами, протягає картонну скляночку кави. Hello, I love you, what is your name? Точнiсiнько за Джимом Моррiсоном.

З магазину, вiтрини якого оздобленi вигадливою арабською в'яззю, спокусливо пахне щойно змеленою кавою. Iду на запах i опиняюся у справжньому царствi. Яких тiльки сортiв тут немає! Погляд розгублено бiгає по сотнях баночок i мiшечкiв.

-- Привiт, чого бажаєте у цей прекрасний день? -- виходить з-за прилавка продавець, показує у широкiй усмiшцi дивовижно бiлi, великi, рiвнесенькi зуби. Майже кожен голландець мiг би запросто знiматися у рекламi зубної пасти -- про здоров'я зубiв тут дуже
ретельно дбають змалечку, i дорослi не мучаться карiєсами чи пародонтозами.

Продавець пропонує пiдiбрати "спецiальну сумiш на свiй смак", яка завжди нагадуватиме менi Амстердам. Згоджуюся. Сiдаю за ажурний столик, розглядаю журнал про каву. Вiн щось шаманить над вагою, докидаючи зерен то з одного, то з iншого мiшечка. А потiм черпає жменю -- i засипає до фiльтр-машини. За кiлька хвилин приносить менi чашечку кави:

-- Спробуйте! Може, ви любите гiркiшу? Або з мiцнiшим смаком? Можемо додати он тiєї робусти, -- i тягнеться до полички за банкою.

За "пробну чашечку" грошей тут не беруть. Але я вiдмовляюсь вiд подальших експериментiв: те, що куштую зараз, шалено менi подобається.

* * *

Бельгiя, Брюссель. Тут треба пити пиво -- адже у країнi варять понад пiвтисячi рiзних сортiв, i понад двi сотнi -- у столицi. У пивних крамницях очi розбiгаються: на стелажах -- як у музеї пiнного напою. У барi обирати сорт можна не лише за смаком i кольором, а й за бокалом, у якому його подають. "Kwak" приносять у величезнiй пiвметровiй колбi, у яку вмiстили одразу лiтр темного пива -- i спробуй випити, не розливши анi краплi! Та й у
країнi пива радi кавомановi: скажи, а тобi доводилося куштувати пиво iз кавовим смаком? Що ж, маєш шанс.

Ще одна гордiсть Бельгiї -- шоколад. Мабуть, тому вже на вокзалi в автоматi на вибiр -- кiлька сортiв шоколадної кави. А у всiх кав'ярнях не лише багата кавова карта, але й неймовiрний вибiр солодощiв -- пралiне, шоколаднi драже, плитки, тiстечка, торти. I, звичайно, шоколад iз гiркими подрiбненими кавовими зернами.

* * *

Францiя, Париж.

Зазираючи у статистичнi таблицi, не можу повiрити: невже не Париж -- всесвiтня столиця кави? Та тут навiть знаменита кока-кола -- з кавовим смаком, "Blak" називається!..

Але якщо вiрити статистицi, скандинави на рiк заварюють 9 – 12 кiлограмiв кави кожен, а французи -- лише 7 -- 8. Однак кав'ярнi тут усюди, у центральних районах без столикiв iз крiслами вулиць не уявити. I парижани, i туристи, зайнявши мiсця у цьому глядацькому залi, за чашкою кави годинами можуть спостерiгати за життям свого мiста.

Хочеш втрапити у його ритм -- пий каву. Бо то кров мiста, i тiльки так ти можеш пiдключитися до великої паризької системи кровообiгу. Стук-стук-стук -- ганяє його велетенське серце по жилах чорну-чорну каву. У Парижi вона гiрка, терпкувата i пахне димом. Аби така вийшла, зерна обсмажують аж до чорного, доки вони не пiдгорять i не стануть блискучi вiд олiй. А тодi їх мелють – i вулицi огортає дивовижний аромат.

У Парижi тисячi фантастичних мiсць, де можна пити каву. На Єлисейських Полях, оглядаючи вiдвiдувачiв дорогих бутикiв, бiля Ейфелевої вежi чи на її верхiвцi, у парку бiля Лувру, вмостившись на залiзному крiслi бiля фонтана i спостерiгаючи за модельками корабликiв, якi на плесi плавають наввипередки iз дикими качками.

На Монмартрi можна заховатися вiд усього свiту в затишному кафе на два столики. У розкiшних ресторанах другого району, де стiни у дзеркалах i полiрованих дерев'яних панелях, можна вiдчути себе королем.

У вуличнiй кав"ярнi з плетеними стiльцями бiля Сорбонни, коли вечiрнi лiхтарi плавлять повiтря у золоту карамель, а до кави тобi подають тарiлочку крем-брюле з карамельною кiрочкою, можна розчулитись i признатись тому, хто поруч, що ти закоханий - без тями й безповоротно -- у Париж.

А щоб вiдчути себе парижанином, треба з тисяч чудових кафе вибрати одне-єдине, де ти станеш "своїм".

...Скандинави уже вiдгуляли обiдню перерву, а французи щойно починають день. О пiв на одинадцяту, лiниве сонце не поспiшає до зенiту. Висока худа жiнка вiдчиняє кафе. Вона вбрана у маленьку чорну сукню, рухи швидкi, обличчя дуже жваве, мова i погляд стрiмкi.

-- Хочете кави -- мусите зачекати, -- це вона не хамить нам, просто констатує факт, усмiхаючись якимось своїм думкам.

Французькi офiцiантки -- не нiмецькi, вони не шукатимуть для чужинцiв приємного жарту й усмiшки i водночас не зазиратимуть вам у вiчi за схваленням. Краще дай чайовi.

Та якщо ходитимеш сюди день у день, зрозумiєш: для своїх у кафе знайдеться i добре слово, i кава у кредит, i власне мiсце за столиком.

Ми вмощуємось бiля вiкна, поруч крутяться хазяйськi собачки, мiнiатюрнi йорки. Та офiцiантка кричить з-за стiйки:

-- Тiльки не туди! Будь ласка, пересядьте за iнший столик. Тут завжди сидить мсьє Антуан, i вiн прийде уже за п'ять хвилин.

I справдi, у призначений час у дверi заходить лiтнiй чоловiк у костюмi-трiйцi з краваткою i з газетою у руках. Вiтається з офiцiанткою, а та одразу ж несе до його столика чашку кави. Їй навiть не треба казати яку. "Все, як ви любите" -- це очевидно.

-- Як ваша донька? Дзвонила вчора? -- питає i примощується на краєчку стiльця бiля столика, пiдпирає обличчя рукою, слухає уважно. Тут можна замовити будь-яку каву -- капучино i глясе, мокачино чи макiато, але то все вибiр чужинцiв. Парижани п'ють чорну каву. Все iнше -- претензiйнi надмiрностi.

* * *

Iспанiя, Мадрид. Тут ранок також починається пiзно. I починається вiн, звичайно ж, iз кави. Надзвичайно смачної кави, треба додати!

-- Перш нiж взятися до роботи, ми з шефом заходимо на чашечку соло, -- розповiдає менi брат подруги Михайло, який вже п'ять рокiв розбудовує iспанську столицю. -- Соло -- так ми називаємо маленьку чорну каву. Її замовляють, коли не збираються засиджуватися надовго. Випив двома ковтками, словом перекинувся – i побiг. А якщо хочеш розслабитися, газетку почитати, бери кортадо. Бачиш, он як той дiдусь за столиком. Кортадо наливають у маленьку скляночку i додають ложку-другу молока.

Ми з Михайлом сидимо бiля стiйки на високих барних стiльцях. Тут кава найдешевша -- а щойно пересядеш за столик, доведеться накинути ще євро.

Колись на територiї Iспанiї господарювали араби, вiд яких i пiдхопив весь свiт захоплення кавою. Тому традицiї кавування тут давнi, складнi й заплутанi. Видiв кавових напоїв -- близько сотнi, i в кожного свої хитрощi приготування i свої правила подавання. Чашка чи склянка, велика чи маленька, тепла чи холодна, температура води, молока, консистенцiя вершкiв, цукор чи мед, ванiль чи корицю, мускатний горiх чи лiд...

-- Так-так, лiд, -- смiється Михайло. -- Влiтку тут так спекотно, що не тiльки в гаспачо -- томатний суп лiд насипають, але й каву крижану п”ють. До чашечки еспресо тобi на тарiлочцi приносять купку кубикiв льоду -- кидай, доки не буде такої температури, яка
тобi пiдходить. А це тобi обов'язково сподобається, -- обiцяє менi й кричить офiцiантовi: "Уно кафе хеладо!"

Напiй виявляється кавою глясе по-iспанськи, тiльки без молока. У високiй склянцi -- подрiбнений на крихту лiд, кава i соломинка, крiзь яку можна тягнути крижане мiсиво. Холодно i смачно – саме те, що потрiбно в лiтнiй iспанський полудень. А от опiвночi, десь
у нiчному клубi найбiльше засмакує кафечино -- кава з вершками, морозивом i горiлкою iз тростинової патоки.

Але менi у Мадридi найбiльше припало до смаку кафе кон лече - еспресо навпiл iз молоком. У деяких кафе до нього дають два глечика з молоком -- теплим i холодним, аби ти мав вибiр. А молоко у них таке добре, що й без кави iз задоволенням п'ється. :)) Вмощуєшся за столиком на Пласа-Майор -- затишнiй площi у центрi Мадрида, з усiх бокiв оточенiй червоними будинками, дивишся на "живих статуй" та художникiв, милуєшся заходом сонця – i кавоманиш цiлком по-iспанськи. З пристрастю! :))

* * *

Iталiя, Мiлан. Ранок завжди домiшує до звичного вуличного галасу ще один звук -- шумiння машини для приготування еспресо. Спосiб заварювати каву гарячою парою, як i сам еспресо-апарат, придумали саме iталiйцi, i вiн же нинi найпопулярнiший у країнi.

Iталiйцi зверхнi до iноземцiв, легковажнi, галасливi, їх не назвеш iнтелектуалами -- i все ж, треба визнати, каву i морозиво вони роблять краще за розважливих нiмцiв чи романтичних французiв. Ти погодишся, щойно спробуєш. Навiть у найменшому кафе
тобi зготують шедевр, вартий найкращого ресторана. От тiльки процес замовлення може перетворитися на справжнiй квест.

Якщо хочеш випити еспресо у барi, спершу мусиш визначитися, що тобi до смаку. Адже замовлятимеш ти напiй не у бармена, а у касирки. Їй ти вiддаси грошi за порцiю i отримаєш взамiн чек. I з ним iдеш до бармена, а той передає твоє замовлення бариста --
саме так називаються вiдповiдальнi за приготування кави. Чекаєш кiлька хвилин, поки вiн упорається, i забираєш свою каву.

Складно, кажеш? Але у звичайнiй кав'ярнi буде не легше. Перш за все, налаштуйся: чайовi включать у чек, i навiть якщо обслуговування не сподобалось, ти мусиш сплатити. А шансiв, що не сподобається, чимало. Бо iталiйськi офiцiанти можуть змагатися за звання найдивнiших у свiтi. Приказок на кшталт "Клiєнт завжди має рацiю" чи "Хто платить, той i замовляє музику", вони явно нiколи не чули.

От, наприклад, любиш ти капучино чи лате, i вечiр тобi не вечiр без улюбленого напою. Та не замовляй його пополуднi: iталiйцi переконанi, що цей напiй можна пити лише зранку. I якщо тобi його врештi-решт принесуть, то обличчя офiцiанта мiнитиметься презирством, зневагою i жалiстю до нас, темних, необізнаних...

Однак, найiмовiрнiше, з тобою почнуть сперечатися, розповiдаючи, яку саме каву варто взяти. Ти червонiтимеш i обурюватимешся: як же так, не поводьтесь зi мною так, наче я вперше її п'ю i нiколи досi про каву не чула! Але у цьому випадку я могла б порадити
лише одне. Згоджуйся. Бо цiлком можливо, що твiй офiцiант вивчав каву у спецiалiзованому iнститутi в Туринi. А хлопець, що зараз готує тобi напiй, -- випускник неаполiтанського факультету i справжнiй дипломований "бариста".

Не дивуйся: у країнi, де лише 10% мають вищу освiту, серед iнженерiв та медикiв ходять i дипломованi кавознавцi. I кава тут -- не лише найбiльша любов, але й серйозна наука, бiзнес та навiть мистецтво. Iнакше й бути не може у країнi, де зовнiшнiсть кавовим автоматам вигадує та ж фiрма, яка розробляє дизайн "Феррарi" -- "Пiнiнфарiна".

Та й сам ти з кавою одразу не розберешся. Тут все ще складнiше, анiж в Iспанiї. Мiнiатюрне горнятко -- традицiйна порцiя -- об'ємом двi столовi ложки -- це "таццина", або просто "одна кава". "Велика" кава в iталiйцiв умiщається в об'єм 60 грамiв i вважається "слабкою". А от любителi мiцного обирають подвiйну -- води стiльки ж, зерен бiльше -- ристрето. Кава з краплею теплого молока називається iнакше, анiж iз краплею холодного, i кожен грам розбiжностi у пропорцiях примножує кiлькiсть рiзних видiв. Тут би у кафе з енциклопедiєю ходити -- без неї годi розiбратися!

Хоча рецепт кави по-мiланськи я запам'ятала: еспресо, молоко, карамельний i горiховий сироп. А на десерт -- "гранiта", маленькi кульки iз замороженої кави, вершкiв та сиропу. Тануть у ротi, i якщо одночасно ковтнути гарячого еспресо, контраст температур подарує божественнi вiдчуття. Бо iталiйська кава якщо не у свiтi, то в Європi таки найкраща.

Ностальгія

2009-04-10T20:59:17Z

Знайшла у неті, на чужому блозі, свою стару-стару статтю.
Я тоді була вагітна,
ще закохана,
ще сподівалася на щастя.
Сиділа вдома з токсикозом, спала цілими днями, та якось написала на листочках у клітинку отаке творіння.
І ще мені тоді здавалося, що соромно ставити під такою статтею своє прізвище, попросила підписати псевдонімом. Мені здавалось, що колись я буду писати умопомрачітєльно добре, і оцей претензійний стиль мене компроментуватиме...
То був розворот про львівську каву, і другу сторінку готували мій тодішній чоловік та ще один співробітник.
Я не стала краще писати.
Кохання, виявилось, не було.
Як і щастя.
Лише ілюзії.
І не моє, а його прізвище під моєю статтею на сторінках у незнайомців...

П.С. А я в цей номер журналу знову написала про каву -- через 10, чи 11? років після тієї статті. Але цього разу -- про каву у різних європейських містах.

А от та стара стаття:

Магічний напій древнього міста
Jun. 22nd, 2007 at 1:09 PM

Львів'яни міряють своє життя філіжанками кави

НАПІЙ НАСТРОЮ

Пішли зі мною
— десь покавокурим,
у небо втуплюючи погляд
кавокарий,
залиш цим юним
старооким курвам
видихувати винні перегари
(Богдан Скаврон)

Серпень обернувся несподівано осіннім днем: з холодним небом, скляним і глибоким, з перами болюче білих хмар і підступним пронизливим вітром. Розмиті вселенським океаном спеки жменьки плоті враз заклякли грудками зіщулених тіл. І марно було шукати затишку у просторах невагомих суконь і літніх маринарок. «Все. Хочу кави», — фразою з рекламного ролика прокинулася моя свідомість. Настав час причаститися священним напоєм дивного міста.
Серпень обернувся несподівано осіннім днем: з холодним небом, скляним і глибоким, з перами болюче білих хмар і підступним пронизливим вітром. Розмиті вселенським океаном спеки жменьки плоті враз заклякли грудками зіщулених тіл. І марно було шукати затишку у просторах невагомих суконь і літніх маринарок. «Все. Хочу кави», — фразою з рекламного ролика прокинулася моя свідомість. Настав час причаститися священним напоєм дивного міста.
Пробачте вигадливість стилю. Все настрій. Захопилася. Просто надто вже личить Львову така прозоро синя осінність і ця маленька біла філіжанка кави еспресо. Здається, саме тут — центр старої доброї Європи, тут, за цим столиком, відкритим всім вітрам континенту, твої долоні зігріває саме гаряче серце Землі, яке б'ється лише у рідному — за духом, образом і подобою — місті. І так заведено вже закоханими у Львів городянами — зігрівати його незмінною кавою.
Бо так було й так буде завжди: мільйони ранків, поки лондонському серу подають на сніданок пісну вівсянку, а чарівна парижанка у ліжку хрумає круасани, львів'яни п'ють свою першу філіжанку кави. Це традиція: всеохоплююча, понадреальна й понадстанова. Визнана і старанно плекана кожним, хто мислить себе причетним до Львова. Незалежно від того, українець він чи єврей, поляк чи росіянин, живе він тут від народження чи лише якийсь рік, він п'є каву вранці і ввечері, ходить «на каву» (не «на кофе», чи якось там ще) — залагоджувати справи, спілкуватися зі знайомими чи просто згаяти час. Поки світ ламає голову й пальці, рахуючи кількість випитих горняток чаю й кави, намагаючись визначити напій N1, Львів уже давно визначився, називаючи свої кафе кав'ярнями, жартуючи, що справжній львів'янин п'є каву принаймні шість разів на день.
Львівська кава — це настрій і звичай, і сталий поетичний образ, щедро розлитий віршами й піснями. Це той мало помітний, але такий суттєвий штрих, який визначає особливу атмосферу міста Львова, міста-міфу, яке по-новому творить собі кожне наступне покоління, залишаючи лише кілька одвічних компонентів: архітектуру, європейськість, толерантність і... неодмінний аромат кави. Бо життя львів'янина — це ті ж філіжанки кави.

ФІЛІЖАНКА ПЕРША
Випита у дитинстві, у часи опанування світу — тоді, коли дівчинка потайки малюється мамчиною помадою, а хлопчик намагається зголити татовою бритвою неіснуючу поки щетину. Маленький львів'янин сідає за стіл з батьками і п'є свою першу, нехай слабеньку (тут її називають «млосною»), проте каву, відчуваючи себе справжнім і повноправним — як дорослі.

ФІЛІЖАНКА ДРУГА
П'ється уже поза сімейним колом, і є ще одним кроком до світу дорослих. Її смакує підліток із другом чи подругою у чистенькій гарній кав'ярні, куди раніше ходив з мамою на морозиво. Витрачаючи тут виділені батьками кишенькові гроші, захоплюється своєю свободою, своєю повноцінністю.
Пора другої філіжанки — це й час перших романтичних захоплень, перших побачень. І для багатьох перший поцілунок має смак щойно випитої запашної кави...

ФІЛІЖАНКА ТРЕТЯ
Визначально-світоглядна. П'ється більшістю у студентські роки (у натур непевних чи артистичних період затягується аж до старості). Саме цією кавою заставлено безліч столиків кав'ярень, за якими молоді люди вирішують долі світу та свої власні, заперечують і творять традиції. Саме в періоді «третьої філіжанки» виникають всі міфи, легенди та ліричні оди львівській каві.
Тоді до кав'ярні ходять не смакувати напій — смакувати певне товариство, середовище, часто маючи в кишені гроші лише на горня кави і на трамвай додому. І кав'ярні потім, у розповідях і спогадах, мають якийсь флер легендарності й часто перетворюються на епохальне явище в житті певного покоління.
На жаль, ці «атмосферні» кав'ярні живуть недовго: властиво, час активних пошуків, самовизначення і самоствердження якоїсь однієї генерації. Батьки згадують «Шоколадку», ми — вже — згадуємо «Вавилон», «Ляльку», «За кулісами», «Прес-клуб»... Вони змінилися (на жаль), комерціалізувалися, «осучаснилися», чи тихо занепали, розгубивши покоління, для якого були свого роду культовими.
А осколки нашого світу «3-ї філіжанки» або плавно минули в 4-й, або знайшли притулок в інших затишних місцях. Так, звичний атрибут «тих» кав'ярень — дивак-поет Роман Скиба пише свої вірші, черпаючи натхнення з кави в «Італійському дворику».

ФІЛІЖАНКА ЧЕТВЕРТА
П'ється за столами, встеленими газетами, проектами контрактів і листками факсів, — на роботі, у коротких перервах, на ділових зустрічах. Має присмак поспіху, ділиться з колегами, майбутніми — чи колишніми — партнерами і рідко припадає на долю коханої чи доброго друга.
Четверта кава — гіркувата — за нею обговорюють проблеми, менш глобальні, аніж творення концепцій нового світу й більш пекучі, нагальні невідкладні для новоусвідомленої маленької людини.

ФІЛІЖАНКА П'ЯТА
Це — кава спогадів, розмов про нездійсненне та жалів за несповненим. П'ють її люди, життя яких вже відбулося в основному, але ще триватиме довго. Це кава зустрічей старих друзів у місцях облюбованих замолоду, це кава під акомпанемент протяжних «а пригадуєш?..», кава із жалем про плин часу: колись і кав'ярня була такою гарною, а тепер бідна, стара й брудна, і ми — так постаріли, так змінилися...

ФІЛІЖАНКА ШОСТА
Найсмачніша і найсамодостатніша. Її п'ють мудрі сиві пані, п'ють філософськи налаштовані старенькі пани, прокидаючись вдосвіта від того, що ще живий, що доля подарувала ще один день, ще одне сонце, ще одну філіжанку запашної гарячої кави...

І поки струмує з вікон цей дивний аромат — живе Львів, і живуть його мешканці — львів'яни. Бо у всіх думках і спогадах наш Львів пахне не хот-догами, не чебуреками, не брудними під'їздами, а саме кавою. Це личить древньому місту понад усе.

Рената ТУРНЕВИЧ, Юрій ТИМЧУК, Павло БУК, «День»

Перлини

2009-03-26T18:54:57Z

Бувають у життi перiоди, коли ти почуваєшся мiшенню. Так, наче намальованi на тобi кола, кольоровi точки й фiгурки, i тут же, поряд бали проставленi. А життя набирає у пригорщi великих та маленьких камiнцiв, цiлиться, кидає: вразило мрiї -- плюс десять очок, вдарило по самооцiнцi -- двадцять, знищило ударом гарнi спогади про минуле -- тридцять. Найцiннiше, найделiкатнiше, найнiжнiше трощиться першим, як не бережи.

Ти присiдаєш i закриваєш руками найвразливiшi мiсця, намагаєшся зрушити з мiсця, але не можеш. Ти надто повiльний, щоб утекти, надто беззубий, щоб перейти у напад. А життя -- вправний снайпер, i камiнцiв йому досить, тож не зупиниться, доки не зруйнує все, що цiнуєш, все, на чому стоїш, все, чим живеш. Якщо, звичайно, не набридне йому i не знайде воно собi якусь нову жертву.

Тодi ти обережно пiдводишся, недовiрливо роззираючись -- ану ж це засiдка i тобi наостанок приготували найбiльший камiнь? Нiкого немає, але ти не можеш жити в упевненостi, що це бiльше не повториться. I починаєш за прикладом молюскiв ховати вразливе своє тiло у панцир. Помалу, шар за шаром нарощуємо -- от уже i захист, який не пробити уже малим камiнцям. Вiдскакують дзвiнко, падають на дорогу.

Але, буває, втрапить якийсь дрiбний мiж стулки мушлi -- чужорiдний, подразнює, завдає болю, i застряг -- не витягнеш. Може, слово чиєсь образливе, вчинок, жест, погляд, iнтонацiя -- хiба ж мало у довколишнiх тих гострих камiнчикiв? Буває, що й не цiлячись розкидають. А тут у тебе втрапило. I болить.

Живi органiзми по-рiзному поводяться iз стороннiм елементом, що втрапляє у їхню плоть. З ока пiщинка вийде зi сльозою. Навколо скалки у пальцi почне накопичуватися гнiй, а потiм нагноєння прорве -- i викине назовнi подразник. Якщо у руку втикається отруйний шип рослини, його вирiзають разом зi шматком плотi -- щоб отрута не поширилась по органiзму i не знищила його.

Хтось хвалиться шрамами i зберiгає камiнцi мов бойовий трофей, мов доказ власної значущостi: кидали -- значить, заступав комусь сонце.

Хтось лелiє рани i тягне їх до суду й соцiальних служб: я постраждав -- покарайте! Менi болить -- вимагаю права на мiсце у маршрутцi, на пенсiйнi виплати, на поблажливiсть до кiнця днiв своїх.

Хтось дiловито камiнцi пiдбирає i будує з них стiну або використовує як набої для свого арбалета. Кидайте-кидайте, бо менi у вас стрiляти нiчим.

А хтось -- щоб не болiло, не пекло, не муляло -- обережно й делiкатно, шар за шаром, кристалик за кристаликом, вкриває отой стороннiй елемент шаром перламутру. То тривалий i неспiшний процес. Та що бiльше шарiв, то гарнiша i яскравiша перлина. I хто б упiзнав у нiй колишнiй дрiбний камiнчик?

Чи помiчав ти, що сумнi пiснi про бiль, розчарування, страждання, нещасну любов i розбитi мрiї -- сильнiшi, пронизливiшi, опуклiшi, анiж тi, в яких всуцiль радiсть i щастя?

Веселощi -- то зовнiшнiй перламутр, а вiн нiколи не буває таким яскравим, як перлини.

А сум народжується у глибинi мушлi з пiщинки-подразника. Обростає кристаликами думок та емоцiй, висновкiв та передбачень. I що бiльше камiнцiв, то довший разок перлового намиста.

Милуєшся? А то чиїсь сльози.

Коли для людей ще дивом i загадкою був процес утворення перлини у мушлi, вони вигадували власнi пояснення. Японцi вiрили, що це -- сльози Аматерасу, богинi сонця, яка образилася на свого брата. Вона заплакала i заховалася у печерi, всiй землi стало темно i холодно. А сльози її зберегли мушлi.

У середньовiчнiй Європi розповiдали iншу легенду. За нею, перли -- то сльози сирiт й обдурених дiтей, якi ховають у мушлi янголи.

У природi не так уже й багато мушель. I не в кожнiй трапляється перлина -- кажуть, її можна знайти лише в однiй iз 30 -- 40 черепашок. А серед нас, людей, ще рiдше натрапиш на тих, хто бiль серця перетворює на перлини. Прекраснi, дорогоцiннi, живi.

Бо ж у когось, може, слово -- тверда криця, вирублене сокирою чи зубилом з твердої породи. У когось рядок -- пiд гiгантським тиском спресований алмаз, чистий, сяйливий, мiцнiший за метал, гострiший за скальпель. А у когось -- досконалої форми й барви перлина, що не потребує уже огранювання, торкнись гострим -- i тiльки зiпсуєш.

Перлина, якiй для життя неодмiнно потрiбне твоє тепло. Захована у коробочцi, замкнена на сiм замкiв у сейфi, вона не вцiлiє -- висохне. I коли захочеш торкнутися її, розсипеться звичайною крейдою. Бо ж їй потрiбна турбота твоїх рук, їй треба горнутися до твоєї шиї. Без тебе вiк її недовгий.

А iнодi ми кохання у собi вирощуємо, наче ту перлину. I не знаємо, де пiдхопили ту пiщинку-подразник, навколо якої почали вилаштовуватись у сферу кристалики, але лелiємо її, милуємося, забуваючи зовсiм, що там, в основi.

Схоже Стендаль описував iдеалiзацiю коханої людини. В оповiданнi "Зальцбурзька гiлка" вiн назвав цей процес кристалiзацiєю. Суть проста: кладеш у солену воду гiлку, i з часом на нiй осiдають кристалики солi. I от уже не видно кори -- тiльки бiлi блискучi кристалики, красивi такi.

З почуттями так само: закохуючись, ти прикрашаєш людину рисами, якi хочеш бачити у тому, хто поруч. I так часто буває, що чим сильнiше муляє i болить нас той камiнчик, чим гострiше врiзається у нiжне й делiкатне -- тим дбайливiше ми намагаємось огорнути його шарами перламутру.

Бувають у життi перiоди, коли ти страшенно втомлюєшся почуватись мiшенню. I ладен би вже прикинутись будь-ким iншим, тiльки не тим, у кого кидають. Прикинутись, що тебе не зачiпає. Прикинутись, що не каменi це зовсiм, а квiти. Або перли. Майбутнi. Бо бувають у життi перiоди, коли треба вiрити, що все це -- не даремно. I цi перлини не кидатимуть перед свиньми...

слова

2009-02-26T16:42:49Z

Малою я дуже любила, коли у домi раптом зникало свiтло. Тодi всi полишали звичнi заняття, запалювали свiчки та гасовi лампи i сходилися до однiєї кiмнати. Квартира одразу ставала величезною, загадковою, у її лабiринтах вiдлунювали дивнi звуки, а на стелю й стiни лягали чудернацькi тiнi. I ми трималися довкола освiтленого столу, розповiдали iсторiї, бавилися в iгри.

Менi найбiльше подобалася гра у слова. Ти її знаєш, правила простi: знайти слово, яке починалося б на ту букву, яка була останньою у словi попереднього гравця. I ми плели нескiнченнi ланцюжки: Київ -- Вiльнюс -- Софiя -- Яунде -- Ер-Рiяд -- Дублiн -Найробi -- Iсламабад -- Джакарта -- Амстердам -- Монако -- Оттава -Алжир -- Рабат -- Тегусiгальпа...

Спершу називали столицi, потiм країни, потiм розширювали коло пошукiв до всiх географiчних назв i, врештi, переходили до "просто слiв". Вищим пiлотажем вважалося згадати якесь складне, "абракадабристе". А за тим пояснити його значення, якщо хтось не зрозумiв.

За грою нове запам'ятовувалося легко i з задоволенням. А за дивними назвами змахували крильми чудернацькi тiнi. Послухай лише, як звучить: Тегусiгальпа, екваторiальнi лiси, воїни-ацтеки з бойовими сокирами, нетерпiння й небезпека, гiркi боби какао та шоломи конкiстадорiв...

Я й досi люблю словники та карти. I навiть знаю -- чому, бо в них, як у заархiвованому файлi, захованi також запахи гасової лампи, чудернацькi тiнi та вiдчуття затишку з вечорiв у дитинствi. А новi незнайомi слова викликають у менi справжнiй азарт чи то першовiдкривача далеких земель, чи то шукача скарбiв. Цiкаво, який сенс у них заховали? I як в одне слово вмiстилося таке складне явище?

Китайцi колись порахували: аби читати газети та розумiти, про що в них йдеться, достатньо знати три тисячi iєроглiфiв. Аби вважатися грамотною людиною, треба запам'ятати двi тисячi. Цiкаво, чи намагався хтось оцiнити лексикон, необхiдний для того, аби читати нашi газети й дивитися наше ТБ? Щось пiдказує менi, що вiн буде меншим. Хтось недобрий змушує нас крутитися у вузькому зачарованому колi одних i тих же слiв, тем
та облич.

Наш лексикон часто розповiдає про нас значно бiльше, анiж наш одяг, зовнiшнiсть i соцiальний статус. Пiдозрюю, досвiдченi фiлологи мають усi пiдстави заявляти: "Покажи менi список зi 100 найуживанiших слiв, i я скажу тобi, хто ти". Слова -- то наче rar-файли, в якi втиснуто дуже багато додаткової iнформацiї.

Кожна нова епоха народжує сотнi, тисячi нових слiв. Аналiзуючи словники, можна писати пiдручники з iсторiї. Активний лексикон часу характеризує епоху не згiрш нiж людину: найпопулярнiшi термiни та поняття, стилiстика, емоцiйна палiтра охоплюють найважливiше.

Ентузiазм, колективiзм, доженемо й переженемо Америку, соцзмагання, "хрущовки".

Холодна вiйна, залiзна завiса, злiснi iмперiалiсти, ядерна загроза.

Перебудова, дефiцит, гласнiсть, плебiсцит, реформи, референдум, суверенiтет.

Дерибан, розбiрки, "стрєлки", братки, "порєшать", "поставити на лiчильник", "у натурє", лохотрон, розвод.

Нет, аська, комп, клiп, флешка, мобiлка, есемеска, зафрендити, початитись, нагуглити.

Англiйцi методично додають новi слова та термiни до своїх словникiв. Вписали вже в найповнiший оксфордський скорочення й абревiатури, що вживаються в есемесках, комп'ютерний сленг, специфiчнi
словечка з мультфiльмiв та пiсень.

Гомер Сiмпсон, скажiмо, офiцiйно прописав на його сторiнках свої фiрмовi "Meh" та "Doh!" Найвiдомiша мережа фаст-фудiв увiчнена в словнику термiном "mcjob" -- ним позначають низькооплачувану, низькоквалiфiковану та безперспективну роботу.А спробуй вгадати, кого вони називають "a russian"? Людину, яка постiйно перебуває у депресiї i бачить свiт у чорному кольорi. "Babushka" у них -- то мила невелика рiч, призначення якої невiдоме. "Бiоаксесуаром" називають людину, яку тягнуть у тусовку як
вигiдний для себе фон. Ну а сучасне поколiння позначають дуже ємним термiном "reset generation". Вiн фiксує схильнiсть молодi до своєрiдної втечi вiд проблем: потрапивши у складне становище, люди не шукають рiшення чи виходу, а, наче в комп'ютернiй грi, натискають на кнопку "перезавантажити" -- i починають усе спочатку.

Японцi теж постiйно видають додатки до словникiв iз новими словами. Образнiсть i глибина iєроглiфiчного письма дає великий простiр для створення нових термiнiв. Дiзнайся їх значення -- i зрозумiєш, як живеться сучасним японцям, краще, анiж iз репортажiв по ТБ.

От, наприклад, кiлька нових понять, якi описують жiнок. "Tsurumun" -- це жiнка, яка боїться залишатися сама у свята i вигадує причини, щоб приїхати до друзiв. "Nitto-onna" настiльки зайнята на роботi, що не має часу прасувати блузки i ходить лише у трикотажних светриках. "Yubisakibijin" витрачає масу грошей на догляд за нiгтями. "Sokosokozuma" погоджується на будь-якого чоловiка, тiльки б вийти замiж. А "henkyoryugaku" -- це спосiб втечi молодих японок вiд суспiльних норм, якi їх не влаштовують. Вiдкидаючи власнi традицiї, вони їдуть за кордон -- вивчати йогу чи тайськi танцi.

А знаєш, скiльки слiв у нашiй мовi? Найповнiший словник вмiщає 135 тисяч, ще додати неологiзми й іншомовнi запозичення -- це ж ого-го скiльки! Та як часто ми кажемо: "Бракує слiв". Бракує слiв, щоб описати враження, почуття, передати думки та сумнiви. "Кохаю", "люблю", "подобаєшся" -- перебираєш слова, як монети, пробуєш на зуб, зважуєш на долонi -- не те спiввiдношення мiдi й золота, вiдкидаєш. А iншi легко сиплять словами -- наче вiдмiрюють тобi щедро купюр, знецiнених iнфляцiєю або фальшивих. "Покращення життя вiдчує кожен", "ми захистимо найвразливiшi верстви населення", "пiдвищення цiн не очiкується". I знову на язиках такi гiркi, але теж зужитi вiд надто частого повторення, -- "криза", "катастрофа". Аж починає здаватися, що то -- слова-замiнники, а десь є iншi, якi значно глибше й точнiше передають цей стан.

Нашi предки вiрили: якщо вимовити справжнє iм'я когось страшного, вiн може вiдшукати тебе i прийти. Тому вигадували страшному назви-замiнники. От ми, наприклад, зараз бурого клишоногого звiра звемо "ведмiдь" -- той, хто знає, де мед. А яким було його справжнє, таємне iм'я, ми вже й не знаємо.

Тубiльцi на якомусь з островiв Полiнезiї вiрили: те, що не назване, не iснує. I поки не давати урагановi iменi, вiн не зможе зруйнувати твою оселю. Але, на жаль, завжди знаходиться якийсь недоброзичливець, що зi злостi чи заздростi називає його, -- i стихiя набуває руйнiвної мiцi.

Iндiанцi з джунглiв Амазонки, навпаки, вiрили, що, давши назву звiровi, людинi чи явищу, ти здобуваєш владу над ним. А воїни багатьох народiв приховували свої iмена -- аби ворог не мiг заподiяти їм зла, наславши на них духiв чи прокляття. I майже всi народи вiрили -- i досi вiрять -- у магiю слова. У силу, яку можна заховати в кiлька голосних та приголосних -- силу, здатну заподiяти смерть чи оживити, приректи на страждання чи
приворожити кохання.

Цивiлiзуючись, ми втрачаємо цi уявлення. Може, тому, що тi справжнi, сильнi й владнi таємнi слова зникають i забуваються, а нам залишаються тiльки їх безпечнi замiнники?

...Силуети лицарiв крiзь туман

2009-01-19T17:04:13Z

Нинi я буду писати про романтичну любов. Любов, що приходить до тебе передчуттям, захоплює i зачаровує. I ти не знаєш ще, яка вона на смак, на дотик i на вигляд -- а вже дозволяєш забронювати їй мiсце десь у куточку свого серця.

Так колись благороднi лицарi закохувались у прекрасних дам. Бачили лише портрет, чули перекази про їхнi чесноти -- та присягалися вiдстоювати їхню честь. Хоча, може, нiколи їм i не судилось зустрiтися.

Так прекраснi дами, наслухавшись про подвиги благородних лицарiв, обiцяли берегти їм вiрнiсть -- хоча примхлива доля могла подарувати лише одну спiльну мить у вiчностi, один дотик, один погляд.

Передсмак кохання. Не так любов, як мрiя про iдеальнi стосунки, про iнше, затишнiше i краще життя, що цiлком могло би вiдбутись.

Тендiтна i свiтла, ця мрiя на слабких своїх бiлих крилах пiдiймала душу над несправедливою, грубою реальнiстю. I легше було змиритися з жорстоким свiтом, якщо знав, що десь мiж чужих, байдужих тобi людей є той, хто мрiє про тебе, як про промiнь свiтла у темрявi.

А знаєш, так можна не лише у лицаря чи принцесу закохатись. Але й в академiю, у якiй хотiв би вчитись, у середовище, в яке одного дня прагнеш потрапити, у мiсто, де мрiєш побувати.

Отак десь оселилась у моєму серцi романтична туга за швейцарським мiстечком.

На картах Європи Швейцарiя -- це невелика плямка, затиснута мiж Iталiєю, Францiєю та Нiмеччиною. Ще меншим синiм пiвмiсяцем позначене на нiй Женевське озеро. Та навiть якщо озброїшся лупою, не знайдеш на тонкiй лiнiї його берега крапочки iз написом "Монтре".

Такi маленькi -- 23 тисячi мешканцiв -- мiстечка позначають лише на великомасштабних мапах, та й то -- дрiбним шрифтом. Значно простiше, анiж таку мапу, знайти згадку про Монтре у бiографiях знаменитостей, у книгах i музицi.

Аннотацiя

Колись я читала Гемiнгвея, губила сльози на пожовклi сторiнки "Прощавай, зброє". Читала вперше, та за iнтонацiєю письменника ще у серединi твору зрозумiла, що Кет помре. Вони ще тiльки перепливали озеро на човнi, утiкаючи вiд вiйни, щасливо дiставалися нейтральної Швейцарiї -- а менi вже щемно було на душi.

"-- Куди ти хочеш їхати, Кет?

-- У Монтре.

-- Дуже гарне мiсто, -- сказав чиновник. -- Я думаю, що вам сподобається це мiсто".

Отак ми з Монтре й познайомилися. Гемiнгвеєвi герої жили тут затишно й щасливо, просто i злагiдно -- у маленькiй хатинцi в горах, де вода для вмивання у глечику зранку покривалася крижаною кiркою, а за вiкнами сипав i сипав снiг. I тим романтичним, теплим вiдчуттям, наче квiнтесенцiєю аромату, наповнилося для мене саме слово "Монтре".

А згодом я готувалася до iспиту iз зарубiжної лiтератури i читала Байрона. Поема "Шильонський в'язень" змальовувала похмурий замок, що постає над водами озера Леман, де вода i стiни стають "подвiйною тюрмою", а покараних за непокору владоможцю тримають у "кам'яних мiшках" -- камерах, зроблених у пiдводних скелях, закованими у залiзнi ланцюги. Тут мрiяли про смерть як про свободу, гинули вiд безнадiї -- або ж звикали до неї i розумiли, що волю обмежують не ланцюги й не кайдани. Вiльним можна залишатися й за гратами.

Уява послужливо пiдкидала менi картинки високих, сiрих, грiзних замкових стiн, що стрiмко здiймаються зi сталевої барви озерних вод, запахи грибка й моху, що вкривали стiни катiвень, i смаки протухлої води та хлiба, що їх давали в'язням. I -- на контрастi -- розкiшну альпiйську природу, снiги та луги, зеленi долини та
спiненi стрiмкi ручаї.

Я марно шукала на картi Леман i Шильон, аж поки не дiзналася, що Леман -- французька назва Женевського озера, а до Шильона можна дiйти пiшки по набережнiй Монтре.

Я почала впiзнавати цю назву у бiографiях i передмовах. Тут вчився iдеалiст Антуан де Сент-Екзюперi, якому не видавалося безглуздим, наївним i неможливим любити усе людство, всю планету людей. Тут мешкав ще один мрiйник -- Жан-Жак Руссо, упевнений, що за суттю своєю людина -- добра, от тiльки суспiльство її псує, тому слiд нам повертатися до природи, простоти, щиростi та вiри.

Певно, є щось особливе у повiтрi Швейцарської Рив'єри, вiрус, який не вражає тiльки цинiчних, а всiм iншим навiює бажання любити.

Саундтрек

Так, у Монтре є власний саундтрек. Обирай на свiй смак -- Стравiнський чи Чайковський, "Deep Purple" чи "Queеn"? Класика, рок, а може, джаз?

"Smoke on the water" -- одна iз найвiдомiших рок-пiсень у свiтi. Хто, пiдкорюючи гiтару, не намагався зiграти цi знаменитi акорди? А з'явилися вони саме у Монтре. У 1971 роцi музиканти групи побачили, як горить казино на березi озера -- i пiд враженням написали композицiю про дим над водою. Прислухайся уважно, i ти
почуєш: "We all came out to Montreaux \ On the Lake Geneva shoreline \ To make records"...

Музиканти справдi записували тут платiвку на студiї, яку за останнiм словом технiчного прогресу обладнали iншi дiдусi рок-н-ролу -- "Led Zeppelin". У величезному концертному залi казино виступав Френк Заппа, аж раптом якийсь глядач вистрiлив iз ракетницi. Запалав вогонь -- i казино, в якому вiдбувся перший в iсторiї фестиваль "Євробачення", "злизали" гiгантськi полум'янi язики. Залишився лише попiл. I пiсня: "Smoke on the water And fire in the sky"...

Шкода, що на журнальнiй сторiнцi я не можу залишити тобi лiнк на альбоми "Queеn". Бо розповiдь може бути довгою -- тут вони писали свої платiвки, починаючи вiд 1978 року. Тут записали i "A Kind Of Magic", i "I Want to Break Free", i надривну, пронизливу, вибухову "The Show Must Go On". Варто би паралельно слухати,
аби ми налаштувались на одну хвилю.

Тут, на березi Леману, прожив свої останнi мiсяцi Фреддi Меркурi, коли помирав вiд СНIДу. У нього була тут квартира -- повний спокiй, чудове повiтря, друзi поруч. "A Winter Tale", остання пiсня, яку вiн написав, дивлячись у вiкно студiї на озеро, гори -- про Монтре. Вiн теж, теж помiтив: "There's a kind of magic in the air". Магiя у повiтрi.

Зворотний бiк альбому "Made in Heaven", у який потрапила ця пiсня, прикрашає фотографiя з тутешнiм краєвидом. Диск вийшов через чотири роки по смертi Меркурi, його "зiбрали" iз сесiйних записiв та невiдомих композицiй.

Нинi Фреддi стоїть на набережнiй Монтре бронзовий. I бiля нього завжди, у будь-яку пору року, безлiч квiтiв. Щолiта до нього у гостi злiтаються найкращi музиканти з рiзних країн -- тут шумить найбiльший у свiтi джаз-фестиваль.

Зустрiч

Ми давно були знайомi заочно. I коли менi випала нагода поїхати до Швейцарiї, я почала хвилюватись. Ти ж сам знаєш, мабуть, романтичнi уявлення так часто не витримують перевiрки реальнiстю.

Але не цього разу.

У кам'яних долонях Альп -- синє озеро, слiпучi снiговi шапки на вершинах, ялини i сосни на схилах, пальми на узбережжi, свiже повiтря, яке б ловити, конденсувати, розливати у флакончики i продавати як найвишуканiшi парфуми. Подих перехоплювало.

Я їхала до Монтре вранцi, потягом. Променi вiдбивалися вiд води мiрiадами сонячних зайчикiв, колiя пролягала так близько до озера, що здавалося, от-от ми помчимо далi по водi.

Тут дуже м'який клiмат, навiть у сiчнi температура тримається на рiвнi +10 -- 12 градусiв. Тут вирощують виноград i персики, навеснi тут квiтнуть магнолiї, а якщо захочеться iз тропiкiв у снiги, з пляжу на лижi -- досить лише пiднятись у гори. Тому Монтре вабить не лише романтикiв, але й заможних туристiв.

Це -- найпрестижнiший курорт Швейцарської Рив'єри, "маленька Нiца" на берегах Леману. Сюди їдуть багачі з усього свiту, оселяються в будинках iз дерев'яними вiконницями, пофарбованими у яскравi кольори, зупиняються в готелях екстра-класу й екстра-розмiрiв, що суходiльними лайнерами випливають до синiх вод, а смугаста тканина маркiз над балконами трiпотить, наче прапорцi.

Тут є вишуканi ресторани, концертнi зали та казино. Але найцiннiшi скарби Монтре -- розкiшний краєвид, цiлюще повiтря та особливий спокiй, яким просочене все навколо. Тому головний розважальний майданчик тут -- вимощена каменем набережна, яка тягнеться на кiльканадцять кiлометрiв берегом озера.

Якщо довго-довго йти нею, роззираючись по боках, побачиш чимало цiкавого. I наприкiнцi дороги чекатиме тебе нагорода -- Шильонський замок, що здiймається з вод Леману.

Прогулянка

До Шильона можна доїхати автобусом чи потягом. Але ми нiкуди не поспiшаємо. Цей сiчневий день такий сонячний, i небо синє-синє, як на дитячих малюнках, i можна йти собi помаленьку, зупиняючись, щоб погодувати лебедiв чи качок, посидiти на лавочцi, подивитися на людей навколо й спробувати дихати з ними в унiсон.

Дiти возяться на роликах i дзвiнко смiються, коли падають. З плеєрами у вухах, у гетрах i напульсниках бiжать пiдтюпцем чоловiк та жiнка середнього вiку.

Дiдусь у беретi й бездоганно випрасуваному плащi гуляє з бiлим пуделем. I коли песик залишає на зеленiй травичцi "вiзитiвку", бере один iз передбачливо розвiшаних на стендах полiетиленових пакетiв, нахиляється, збирає все в пакетик i кульгає до смiтника.

Лiтня жiнка з сивим волоссям, дбайливо укладеним пiд вуалеткою, сидить в iнвалiдному крiслi. Їй, може, вiсiмдесят, а може, i всi сто. На нiй вишуканий костюм вiд "Шанель", важкi перснi з великими каменями не прикрашають i не приховують старих зморщених пальцiв.

Ухопилася обiруч за дорогу сумочку вiд "Луї Вiттон", за її спиною стоїть молоденька медсестра, готова негайно вiдгукнутися на будь-яке прохання. Та в очах -- бiль i самотнiсть, такi ж гострi, як у бабусь, змушених доживати вiку у вбогому будинку престарiлих.

Двоє закоханих стрибають iз каменя на камiнь, тримаючись за руки. А з берега пiд воду втiкає колiя. Невже й справдi є якийсь потяг чи трамвайчик, що помчить через озеро, розтинаючи хвилi, наче у "Вiднесених духами"?

Замiсть троянд чи лiлiй на клумбах тут ростуть барвиста капуста i салат. Кущики рiзних вiдтiнкiв створюють вигадливi вiзерунки. А гiлки кущiв та карликових дерев, майстерно пiдстриженi, сплiтаються у виглядi фiгурок мультгероїв. Он лiзе за своїм горiшком божевiльна бiлочка Скрат iз "Льодовикового перiоду", он мамонти й тигри, i набридливий гризун iз почтом шанувальникiв. А бiля стоянки яхт на берег виповзають динозаври.

Перехожi привiтно усмiхаються нам, як давнiм знайомим, коли звертаємося з запитанням. I варто придивитися до них уважнiше: ану ж той дядько в окулярах -- Бiлл Гейтс? Тут, у Монтре, вiн має маєток, i, кажуть,теж полюбляє прогулюватися берегом озера.

Замок

А от i славнозвiсний Шильонський замок. Здалеку його не видно, вiн майже непомiтний на тлi гiр. Та й зблизька бурий камiнь його стiн зливається з довкiллям. Це не фантазiйний палац, як нiмецький Нойшвайнштайн чи замок iз Диснейленду. Товстелезнi стiни, маленькi вiконницi, грубi простi лiнiї -- в XI
столiттi його тут спорудили не для розваг i насолод, а для оборони.

Колись тут iз гiр спускалася дуже важлива дорога, практично єдиний шлях через Альпи iз Пiвнiчної Європи у Пiвденну. Ясна рiч, що треба було збудувати фортецю, аби контролювати її безпеку, а також судноплавство на озерi.

Замок стоїть на скелi, що здiймається з вод Лемана, i дiстатися до нього можна по дерев'яному мiстку. Нинi тут музей, тож вхiд платний, зате для всiх охочих. Можна оглянути всi 25 споруд замку -- i пiдземелля, у яких герцоги Савойськi тримали незгiдних зi своєю полiтикою, i погреби, де зберiгалися вино й ковбаси, банкетнi зали й спальнi.

Особливих розкошiв тут не побачиш, це ж не Версаль. Великi холоднi кiмнати з сiрими стiнами, камiни, у яких взимку подекуди розпалюють вогонь, вiкна з вiтражним склом, рукомийники з кранами-змiйками.

У спальнi стоїть скромне лiжко з балдахiном, поряд -- скриня,дерев'яний стiлець та невелика шафа. А найцiкавiше -- потаємний хiд у стiнi за килимом, через який можна було непомiтно втекти. Правда, втiкач мав бути доволi худеньким -- огрядний тут застрягне, наче Вiннi-Пух у кроликовiй нiрцi. А стiни грубезнi, тож нидiтиме мiж ними, поки не схудне.

На стiнi бiля камiна -- мiдна грiлка, схожа на сковорiдку. У неї засипали розжарене вугiлля i клали пiд ковдру у лiжко. Тiльки так можна було зiгрiтися тут холодними зимовими вечорами.

Купалися лицарi й прекраснi дами у великих дубових бочках. А туалет у замку нагадує... шпакiвню чи голубник. Розташована маленька кiмнатка вгорi в однiй iз веж замку. Сiрi кам'янi стiни -- i вiдполiрована за столiття дошка-лавочка з двома круглими отворами. Зазирни всередину -- i побачиш з висоти води озера.Хм, ну ж i аромати були навколо замку, мабуть...

Нинi, звiсно, тут є каналiзацiя, тепла вода, електрика, магазинчик iз сувенiрами та кафе для вiдвiдувачiв. Зимовими вечорами тут розпалюють камiни i запрошують дiтлахiв на читання казок уголос. А якщо хтось хоче влаштувати святкування дня народження чи весiлля, вечiрку оформлять у найкращих лицарських традицiях.

Тут завжди багато туристiв i давно вже не чутно нiяких привидiв. Не гримлять ланцюгами духи-в'язнi пiдземель, не гострять алебарди захисники торгової дороги. Але якщо пiднятися на найвищу вежу замку i роззирнутися довкола, час уповiльнюється. I ти, наче зачарований, спостерiгаєш, як захiд сонця барвить небо у рожевий i теракотовий, гори -- у сiрувату блакить, а озеро -- у глибокий синiй. I розумiєш -- iз тим передчуттям любовi таки не помилився.

Є. Не може не бути

...А деколи над озером Леман висить густий туман. У ньому губляться небо, зiрки i зовсiм близькi Альпи, потяг перетворюється на невидимого привида, який час вiд часу провуркоче десь у далинi -- i зникне. А ти наче переносишся в часi у середнi вiки. Чутно бряцання лат i легке потрiскування смолоскипiв. А в темних силуетах у сивому маревi так хочеться упiзнати лицарiв.

Загадую бажання

2009-01-06T00:02:33Z

Розумні люди кажуть, що це допомагає. А раптом? От і перевірю. Отже,
Чого я хочу у 2009 році:

1. Заробляти у місяць 3 тисячі євро – щоб відкладати гроші на навчання Даринці, на «чорний день», щоб винайняти окрему квартиру і подорожувати по всьому світу.

2. Навчитися так керувати часом, збиратися з силами і натхненням, щоб працювати швидше і краще – аби більше спілкуватися з дитиною.

3. Щоб усі мої рідні були щасливі і здорові, щоб все було добре у всіх моїх друзів і ворогів.

4. Побувати у квітні у Великобританії, принаймні у Лондоні, Ліверпулі, Манчестері та Глазго. Поїхати влітку в Іспанію: Гранада, Кордоба, Валенсія, Севілья, Малага, Толедо… Дорогою побувати в Німеччині: Дортмунд, можливо, Нюрнберг і Мюнхен або ж Кобленц і Трір.

5. Схуднути до 50-52 кг (записатися на шейпінг, сісти на розумну дієту).

6. Опанувати англійську мову до пристойного розмовного рівня.

7. Знову навчитися радіти життю і отримувати задоволення від спілкування з людьми, від гарних книжок, фільмів та музики. Навчитися довіряти. Переступити через страх бути зрадженою.

8. Зустріти хорошу, розумну, виважену людину – і закохатися. Можливо ))

9. Написати тексти, під якими я зможу поставити власне прізвище, не соромлячись.

10. Непогано було б виграти мільйон-другий, щоб придбати квартиру і жовтий Міні-Купер із чорним дахом.

На березi неба

2008-12-22T16:43:38Z

У Швейцарiї немає нi нафти, нi вугiлля, нi залiзних руд. Обдiлив Всевишнiй цю землю корисними копалинами. Зате зi щедрої руки вiдсипав природних красот: стрiмкi заснiженi гiрськi схили, зеленi луки, буйнi лiси, мальовничi озера. Краєвиди такi, що дух захоплює. Кожен би -- в картину, у фотку, та й зi собою додому забрати як сувенiр. На стiну повiсити замiсть вiкна -- i милуватися!

А то у мене у вiкнi краєвид невтiшний. Стiна сусiдньої панельної дев'ятиповерхiвки, котельня та благенький кiоск, облiплений рекламою. Та ще й вiкно на пiвнiч виходить, а значить, не бачити менi у нього нiколи анi сходу, анi заходу сонця. Тому я з радiстю промiняла б його на клаптик швейцарського краєвиду. Тодi б могла спостерiгати щодня, як заходить сонце над Женевським озером, на набережнiй у Лозаннi.

Буденне явище, здавалось би, та тут воно перетворюється на фантасмагоричний спектакль, феєрiю барв, свiтла i тiнi. Вечiрнi променi одягають мiсто, дерева i людей в охру та багрянець, снiг на вершинах рожевiє рум'янцем. Небо над головами -- велетенський купол, розмальований смiливими широкими мазками драматично, сильно. Вiдлиски небесних сполохiв на воднiй гладi озера. Вiтер свiжий, ароматний, несподiваний -- як iз рiзко прочинених дверей протяг. I здається, що на мить, коли сонце ховається за горизонт, вiдчиняються дверi до iншого свiту. До нього -- лише крок.

А який саундтрек! Десь неподалiк грають на своїх дивних духових інструментах музиканти з Пiвденної Америки. Сумовита, легка, повiтряна мелодiя, наче полiт птаха над гiрськими вершинами. Куртка починає тиснути на спинi. Ех, були б крила -- випростав би їх i полетiв, полетiв!

Чистота -- це закон

Щодня у Лозаннi цей спектакль приваблює чимало глядачiв. Увечерi на набережнiй Ушi багато людей. Дихають цiлющим повiтрям, годують численних чайок, качок та лебедiв, гуляють iз собачками, катають дiтей на старовиннiй каруселi, купують у кiоску солодкi смаженi каштани i їдять їх iз паперових конусiв-пакетикiв, точнiсiнько таких, у якi нашi бабусi насипають соняшникове насiння. От тiльки лушпайок тут нiхто на землю не кидає.

Швейцарцi на чистотi просто схибленi. Iде дощ, тане снiг -- марно шукати болота. Навiть на вулицях, де смiтникiв не видно, смiття нема. Побутовi вiдходи швейцарцi розсортовують не просто на скло, папiр та залишки їжi, як нiмцi. У Лозаннi контейнери для смiття мають ще й рiзнi за розмiром отвори для рiзних видiв баночок, скляночок, бляшаночок та пляшечок. Є навiть спецiальнi скриньки для... використаних шприцiв!

А в кожнiй прогулянковiй зонi неодмiнно є стенди, якi нагадують громадянам про правила вигулювання домашнiх улюбленцiв. Зверху на стендi -- одна iз серiї комiчних картинок про розумного песика, який навiдрiз вiдмовляється справляти свої природнi потреби просто на тротуар чи у кущики. Посерединi прикрiпленi полiєтиленовi мiшечки з детальною iнструкцiєю про прибирання фекалiй за своїм вихованцем. А внизу, звiсно, є смiтник, куди можна викидати усi цi запакованi у пакетик собачi сюрпризи.

Попiд хмарами

Лозанна на 15 рокiв старша за нашу еру. За 15 рокiв до народження Христа прийшли на береги Лемана (так французькою називають озеро, записане на наших картах як Женевське) римськi легiонери i заснували тут селище. А коли минула їхня епоха, мiсцевi мешканцi перебралися вище в гори. Та час минав, мiсто бiльшало, розросталося й поволi спускалося до мiсця свого народження. Тому майже всi новi будови -- на березi, а щоб дiстатися вузеньких вуличок середньовiчної Лозанни, треба пiднiматися догори.

Пiдйом дуже стрiмкий, перепад висот -- понад пiвкiлометра. Вулицi нагадують траси для гiрськолижного спуску, от тiльки замiсть лижникiв -- автобуси. А ще тут є "тролейбусобуси". Таких смiшних я ще нiде не бачила! Уяви собi дивний гiбрид: першим їде тролейбус, чiпляючись "рогами" за електричнi дроти, i тягне за собою трохи менший автобус. Вивели той гiбрид екологи: використовуючи замiсть бензину електроенергiю, таким чином борються зi шкiдливими викидами в атмосферу. А з електрикою у Швейцарiї проблем нема: бiльшiсть електростанцiй тут водянi, значна частка атомних, тодi як екологiчно неблагополучних вугiльних -- мiзерний вiдсоток.

Є у Лозаннi й метро. Правда, теж дуже кумедне: п'ять станцiй, двi лiнiї i лише два потяги, на кожнiй по одному. Їздять вони лише раз на годину. А спускатися на кiнцеву станцiю у мiстi треба лiфтом: сiдаєш на мостi, минаєш два пiдземнi паркiнги-поверхи, а тодi потрапляєш до потягiв. Цiкаво, навiщо у мiстi з населенням 120 тисяч чоловiк метро?..

А на самому вершечку гiр, аж пiд хмарами, розташований найгарнiший готичний храм Швейцарiї -- Нотр-Дам, який будували цiле столiття, до 1275-го року. Неподалiк -- на три вiки молодший замок святої Марiї, де колись жили герцоги, а тепер розмiщується уряд кантону Во, центром якого є Лозанна. А ще там є МУДАК. Саме так звучить французька абревiатура музею мистецтва i дизайну :))

Не все те з дiрками, що швейцарський сир

Бiльшiсть вуличок у старому мiстi -- пiшохiднi, i гуляти тут -- саме задоволення. Барвистi вiтрини, оригiнальнi фасади, кольоровi вiконницi, фонтани, клумби й усюди -- квiти, навiть узимку. А де-не-де будинки розступаються в елегантну площу чи терасу, з якої вiдкривається черговий прекрасний краєвид -- на дахи унизу, парки, гори та озеро.

Повiтря чисте i свiже, апетит нагулюється швидко. А з маленьких затишних кафе такi спокусливi аромати! Хоч раз варто перед ними не встояти. Адже той не був у Швейцарiї, хто не куштував їхнiх нацiональних страв -- фондю та раклет. Готують їх iз знаменитого тутешнього сиру i в особливому посудi. Для фондю на стiл ставлять спецiальну маленьку "горiлку", на якiй
розташовують вогнестiйкий горщик чи каструльку. У неї вкидають сир, спецiй та трохи вина, потiм розпалюють вогонь. Коли сир розтопиться, у нього вмачають кубики хлiба чи будь-яких iнших продуктiв. Для цього використовують спецiальнi довгi "двозубi" виделки-шомпури.

Для приготування раклет беруть спецiальний сир, який називається так само, i особливий посуд -- раклетницю. Вона схожа на маленьку електричну плитку, на якiй ставлять маленькi лопаточки-сковорiдки. Кожен розтоплює на своїй сковорiдцi шматочок сиру, а потiм поливає ним шматочки картоплi на своїй тарiлцi. Смачно дуже, особливо з чорним перцем.

Про сир гельветiв згадував у своїх iсторичних хронiках Плiнiй Старший ще у першому столiттi до нашої ери. Нинi ж у Швейцарiї -- сотнi, якщо не тисячi сортiв сиру. Майже у кожному селищi, де тримають корiв, є i своя сироварня: свiже молоко одразу ж пускають на переробку. У середньому з 10 лiтрiв молока виходить 1 кiлограм сиру. Пiсля приготування сирнi головки кладуть на "визрiвання". Залежно вiд сорту, дозрiває сир вiд кiлькох тижнiв до кiлькох рокiв, кожен -- в особливих умовах, з особливими спецiями та прянощами. Наприклад, м'який сир "Вашерен Мон Дор" тримають
лише на стелажах з ялинових дощок, щоб надати йому специфiчного присмаку та аромату. Смачнючий сир "Емменталь" набуває своїх знаменитих дiрок саме завдяки умовам дозрiвання. Його зберiгають при температурi плюс 20 градусiв, а це сприяє утворенню вуглекислого газу, який видiляється при ферментацiї сиру. Газ i "видавлює" у сирi дiрки.

До речi, бiльшiсть швейцарських сирiв взагалi не має дiрок. Наприклад, "Грюер", який виробляють у селi поблизу Лозанни, чи "Тiльзiтер" витримують при значно нижчих температурах -- близько плюс 10, тому дiрки у них не утворюються.

Олiмпiйський вогонь

Лозанна -- олiмпiйська столиця свiту, тому що саме в цьому мiстi розташована резиденцiя Мiжнародного олiмпiйського комiтету, заснованого у 1894 роцi бароном П'єром де Кубертеном. Установчi документи МОК та листування барона з питань органiзацiї перших у сучаснiй iсторiї Олiмпiйських iгор можна побачити в Олiмпiйському музеї. Його збудували 15 рокiв тому, у 1993-му, а у 1995-му визнали найкращим музеєм Європи.

До музею найкраще йти по набережнiй Ушi -- тодi, пiдiймаючись до будiвлi, ти минеш прегарний олiмпiйський парк. У ньому багато цiкавих об'єктiв: фонтани i мiнi-водоспади, скульптури та рiзноманiтнi iнсталяцiї. Кольоровими вигнутими жердинами вiдзначено рiзноманiтнi рекорди у стрибках: у довжину, висоту, потрiйному, з жердиною. При бажаннi можна розбiгтися i спробувати повторити олiмпiйський рекорд нашої легкоатлетки Iнесси Кравець. Або Сергiя Бубки. :)) I якщо раптом вдасться -- зайняти завойоване тобою мiсце на пластиковому п'єдесталi пошани, розташованому тут же бiля музею. На ньому охоче фотографуються усi вiдвiдувачi. Ще один неодмiнний сюжет для фото: "Я та олiмпiйський вогонь".

Перед будiвлею музею -- бiлi мармуровi колони, схожi на античнi. На них вирiзьбленi назви всiх мiст, в яких вiдбувалися Олiмпiйськi iгри.

Олiмпiйський музей, до речi, на традицiйний музей анiтрохи не схожий. Тут немає коридорiв та сходiв -- усi зали розташованi по колу, веде до них дорiжка-пандус, спiраллю викручуючись догори, аж до верхнього поверха. Квиток у музеї теж нетрадицiйний: це магнiтна картка, за допомогою якої ти вiдкриватимеш турнiкети, що перешкоджають безбiлетникам входити до чергової зали.

В експозицiї, окрiм традицiйних спортивної форми, кросiвок, спортивного приладдя та медалей, є ще й безлiч вiдеоматерiалiв. Кадри з минулих олiмпiад демонструють на велетенських екранах та монiторах, де можна подивитися те, що тебе цiкавить, або ж знайти iнформацiю про спортсменiв, яким належало виставлене пiд склом екiпiрування. Є тут також зал для фiлателiстiв i нумiзматiв: розглядати випущенi спецiально до олiмпiад монети i поштовi марки можна годинами. А в сувенiрнiй крамничцi бiля виходу можна придбати унiкальнi значки з символiкою кожних iгор, починаючи з найперших, а також безлiч дрiбничок з олiмпiйською символiкою -- у тому числi й знаменитi швейцарськi годинники.

Наше вам iз крильцями

У скверику на набережнiй Ушi можна помiтити маленьку згадку про великого українця. Серед платанiв та каштанiв -- тендiтний силует людини з крилами. Напис дуже лаконiчний: "Serg Lifar de Kiev". Це пам'ятник видатному танцiвнику i балетмейстру, який народився у Києвi, помер у Лозаннi, а славу приносив французькому i швейцарському балету.

Козацького роду Сергiй Лифар у юностi захопився балетом i поїхав вчитися до Європи -- до легендарного Сергiя Дягiлєва. З його трупою об'їхав весь свiт. А згодом 30 рокiв пропрацював у Паризькiй "Гранд-опера" солiстом, балетмейстром i педагогом. Вiн поставив понад 200 балетiв, написав багато праць iз теорiї танцю та принiс у європейський балет новий стиль, який назвали неокласик.

Серж Лифар заснував у Парижi Iнститут хореографiї та кафедру iсторiї й теорiї танцю в Сорбоннi, з теорiї балету став академiком Французької академiї мистецтв, кавалером ордена Почесного легiону та ордена Лiтератури i мистецтва. От лише не погодився прийняти французьке громадянство. Якось президент Францiї Шарль де Голль, вручаючи Лифару черговий орден, запитав, коли ж вiн стане французом. Лифар усмiхнувся: "Я -- українець i цим пишаюся". Вiн дуже хотiв повернутися додому, в Україну, та у радянськi часи це було, на жаль, неможливо.

З Парижа Лифар переїхав до Лозанни, де й провiв останнi роки свого життя. Тепер про це нагадує скромна металева скульптурка на березi Женевського озера, виготовлена у Києвi та презентована лозанцям.

...Однiєю з найяскравiших ролей Сержа Лифара була партiя Iкара -- людини, яка прагнула злетiти до сонця, а його остання автобiографiчна книжка називається "Мемуари Iкара". Так що вибiр образу для пам'ятника -- невипадковий.

На порозi раю

У респектабельнiй Швейцарiї iммiгранти значно респектабельнiшi, анiж у рештi Європи. Сюди їдуть нiмецькi та французькi професiонали, бо тут значно вищi зарплати. Сюди їдуть багачi з усього континенту, бо тут значно меншi податки з їхнiх мiльйонних прибуткiв. Тут завжди знаходили притулок опальнi полiтики, письменники, тут комфортно працюється науковцям i затишно живеться учорашнiм зiркам...

А от звичної для Захiдної Європи навали азiйсько-африканських iммiгрантiв тут немає. I тому вiдчутна демографiчна криза: коли населення Францiї чи Нiмеччини приростає насамперед завдяки багатодiтним iммiгрантським сiм'ям, Швейцарiя старiє. Мало яка швейцарська родина зважується на двох дiтей, що вже казати про бiльше.

У цiй благополучнiй i багатiй країнi -- найвищий у Європi iндекс смертностi: помирає бiльше, анiж народжується. А в Лозаннi та iнших мiстах статистичнi показники погiршують ще й пацiєнти численних лiкарень. Рiвень швейцарської медицини славиться на весь свiт, а тому лiкуватися сюди їдуть звiдусiль. Та, на жаль, не всiх можна зцiлити.

До речi, саме унiверситетська лiкарня Лозанни стала першим у Швейцарiї медичним закладом, де офiцiйно дозволили евтаназiю. I от уже два роки невилiковно хворi або ж тi, хто тривалий час мрiє про смерть, мають можливiсть добровiльно i безболiсно пiти з життя, вибравши собi день для фатального кроку.

Якщо набрати у "Гуглi" словосполучення "народився у Лозаннi", помiтиш заледве два-три вiдомi прiзвища. А якщо "прогуглиш" "помер у Лозаннi", будеш здивований: легендарна Коко Шанель, знаменитий росiйський ювелiр Карл Фаберже, письменник Володимир Набоков, балетмейстер Морiс Бежар, знаменитий англiйський iсторик Едуард Гiббон, французький письменник та режисер Жан Ануй, винахiдник батискафа Огюст Пiкар, полководець Карл Маннергейм... Старенький Чарлi Чаплiн, виснажена славою Одрi Гепберн, смертельно хворий Фредi Меркюрi -- вони теж доживали свої днi неподалiк вiд Лозанни. I захiд сонця над озером Леман був останнiм, що вони
бачили. Мабуть, тут, у Лозаннi, так близько до раю, що перехiд через цей порiг уже й не помiчаєш...

...Зимового ранку в недiлю у Лозаннi дуже-дуже тихо. Озеро м'яко огортає блiдий туман, сонця немає, де-не-де ще горять лiхтарi. А ти пiдiймаєшся все вгору та вгору вузенькими вуличками, твої кроки вiдлунюють по брукiвцi, i здається, що у мiстi, крiм тебе, нiкого бiльше немає. Таке враження, що вчора ввечерi вони вийшли на прогулянку i, замрiявшись, ступили той зайвий крок, який вiддiляє землю вiд неба. А тебе з собою не взяли -- бо в тебе ще тут справ ого-го скiльки :))

Тому що люблю

2008-12-09T19:51:55Z

Не знаю, навiщо я пишу тобi цей лист. Сподiваюся, ти нiколи його не прочитаєш. Хоча стараюся пояснити, як щиро я тебе кохаю, але знаю, що ти сприймеш усе зовсiм не так.

Тож якщо ти тепер це читаєш, це означає одне: ми вже не разом. Може, тому, що ти дiзнався: я тебе зраджувала.

Не знаю, хто тобi це розповiв, як подав, як ти повiвся.

Можу припустити: тобi здалося, що земля втекла з-пiд нiг. Або що горло раптом стиснули невидимi сильнi руки, витиснули з легенiв усе повiтря i ти не можеш навiть зiтхнути. А може, бiль був гострий i раптовий, як вiд удару сталевим лезом.

Зрада завжди болить. Особливо ж, коли зраджує той, у коханнi якого ти був впевнений бiльше, анiж у самому собi.

Я знаю, ти вважаєш, що кохання -- синонiм вiрностi. А там, де зрада, нема нi любовi, нi поваги, нi захоплення, нi довiри, нi бажання бути поруч завжди, в радостi i горi, в багатствi i бiдностi.

Але я хочу, щоб ти знав: зараз, у мить, коли я пишу цi рядки, я тебе кохаю. Ти -- найважливiша людина в моєму маленькому Всесвiтi. I я не уявляю, що буде, якщо колись буду змушена зiйти з твоєї орбiти.

Хочу, щоб ти знав: та зрада, про яку ти, мабуть, дiзнався, була не єдиною. Їх було багато. I у мить, коли це пишу, знаю: зраджуватиму знову.

Я не сподiваюся, що ти менi пробачиш. Зрада не має нiяких виправдань. Але повiр: кожна моя зрада була лише черговим доказом вiрностi тобi.

Перший раз
-----------

Пригадуєш, як ми познайомилися? Ти зайшов тодi у нашу кiмнату, сiв на краєчок столу. Такий смiшний, такий зворушливий у грубому светрi. Хто сплiв тобi його з нефарбованої вовни? Мабуть, закохана у тебе дiвчина. Мама добирає iншi нитки, кольори та фасони.

Я не пам'ятаю, про що ти говорив. Пригадую лише напружену шию, на якiй червоним пружком позначився вовняний комiр. У мене теж алергiя на вовну. Я розумiю, як це неприємно. I менi захотiлося зняти з тебе той светр, викинути десь якнайдалi й легенько подути на розпечену, подразнену шкiру. Ти перехопив той погляд, i я зашарiлася.

Ти вiдчув, що я тобi подобаюсь. Приходив до нас часто у нестерпному своєму светрi, з червоним пружком на шиї. Розповiдав про дiвчину, яка його сплела. Дивився в очi, усмiхався, а менi голова йшла обертом.

I я хапалася за перше, що траплялось пiд руку, аби не впасти. Поручнi сходiв, пiдвiконня, чиясь рука...

Менi потрiбен був хтось, хто стягне мене iз захмар'я мрiй i поверне до реальностi. Менi хотiлося серйозних стосункiв на противагу мрiям. А наш "банкір" -- ти ж його пам'ятаєш? -- був такий надiйний, такий земний... Вiн водив мене до ресторану, годував червоним м'ясом i поїв червоним вином. А коли ми кохалися, притискав до лiжка своєю вагою. Вiн був важкий, дуже важкий. Але у мить такого менi й хотiлося, iнакше в мене починали рости крила вiд самої лише згадки про тебе.

Другий раз
-----------

Зима все не закiнчувалася. А ти вперто приходив до нас у тому ж светрi -- i нiколи, нiколи не одягав пiд нього нi сорочки, нi водолазки. Чому? Щоб я цiлий вечiр мучилась, втримуючи одною рукою другу, яка мимоволi тягнулася вiдвести вiд шиї кусючий комiр?

...Вiн був поруч, вiн давно добивався моєї уваги. А я була байдужа й нiколи не дивилася в його бiк. А сьогоднi... Сьогоднi я могла його зрозумiти. Найгiрша мука, найболючiший рiзновид самотностi -- бути поруч iз коханою людиною, не смiючи її торкнутись. Смiючи лише мрiяти про взаємнiсть. I, спiймавши себе на цiй мрiї, одразу ж її вiдганяти. Щоб не узалежнитись. Щоб не мучитись, перехоплюючи закоханий погляд, спрямований в iншому напрямку...

Ми з тобою тодi довго простояли на сходах. Тобi телефонували вже вдесяте, а ти все збивав i збивав дзвiнки. Та врештi вибачився i побiг, перестрибуючи через двi сходинки. Зупинився. Повернувся до мене. Простягнув руку i смикнув мене за пасмо волосся: "Нiчого ти
не розумiєш!"

Моє серце скажено закалатало об грудну клiтку, вiд надiї йому миттєво
виросли велетенськi крила. Менi треба було вхопитися за щось надiйне -- щоб не полетiти. I вiн опинився поруч. Я сховала обличчя в нього на грудях, щоб вiн не помiтив цього шаленого блиску в очах. I коли пiдвела голову, побачила той же блиск у його зiницях -- мов у дзеркалi. Надiя на взаємнiсть. I доторк, який вперше подолав простiр мiж двома тілами.

Ми опинилися на однiй хвилi. То чи здивуєшся ти, що нас накрило з оловою? Його мрiя збувалася. I я сподiвалась, що моя сповниться теж.

Даруючи себе йому, тiєї ночi я мрiяла тiльки про тебе. Тодi менi здавалося, що я була б вдячна долi навiть за один день разом iз тобою.

Третiй раз
---------

...Ми пробули разом лише два мiсяцi, але я вже звикла до тебе. Я вже вросла у тебе всiма своїми коренями, i звiстка про те, що мою кандидатуру вiдiбрали в конкурсi на стажування, зовсiм не була радiсною. Я тричi подавала документи на цей грант, i треба ж було їм вибрати мене саме теперзараз? Я хотiла все кинути. Ти ж наполягав, щоб я поїхала. Та й, зрештою, хiба це багато -- лише мiсяць? Не встигнеш i озирнутись, як вiн мине.

Чуже мiсто, чужа країна, чужа мова i незнайомi люди. Есемески тобi -- по три гривнi, а iмейли не замiнять живого спiлкування. На семiнарах я писала тобi довгi-довгi листи. Я могла заплакати, коли чула вiд когось твою улюблену фразу. Я завмирала, коли бачила в натовпi постать, схожу на твою.

А в нього... У нього були твої очi. Твiй короткий, теплий i подразливий, як вовнянi нитки, смiшок. Такi ж теплi долонi. I коли вiн упiймав мене у кiльце рук, притулився щокою до шиї, пробурмотiвши, як ти: "Не втечеш тепер", я просто заплющила очi. Я була з тобою того вечора. Ми цiлувалися, мов у лихоманцi, в якомусь темному коридорi. Вiн сидiв на пiдвiконнi, i плями вiд свiтла вуличних лiхтарiв лягали йому на шию. Шия була надто свiтла. I я прихопила її мiцно-мiцно губами, щоб залишити
пекучу червону смужку.

Як добре -- у вас iм'я однакове. I його можна було гаряче шепотiти тамтешньою мовою в цю чужу нiч. Бо ти був зi мною.

Сьомий раз
-----------

Менi було надто добре з тобою. Тепло, затишно, i ти був для мене цiкавiший за всi фiльми i книги, важливiший за всiх людей i всi справи. Менi б волю -- i я ходила б за тобою всюди, щоб завжди бути поряд. Стала б твоїми руками, очима, ногами -- тiльки щоб все-все роздiлити з тобою, до останньої краплi. Розчинялася у тобi вся, цiлком.

I коли давнi друзi з театральної студiї прийшли до мене, щоб запропонувати участь у виставi, я спочатку не погоджувалась. Та й ти був не в захватi вiд цiєї iдеї. Розкритикував роль, проект, моїх друзiв, заявив, що в любителiв нiчого гiдного не вийде. I менi так захотiлося довести, що я варта твого захоплення!..

Моя героїня була закохана. I топила, плавила себе у коханнi -- точнiсiнько як я, перетворюючись на аморфну масу, вiдтворюючи смаки, iнтереси та потреби чоловiка. I коли вiддзеркалила цiлковито, вiн вирiшив її покинути. "Ти нудна, -- казав вiн. - Передбачувана, одноманiтна. Я завжди знаю, що ти скажеш. Ти любиш тiльки те, що я. Ти тiльки запозичуєш,
наслiдуєш, повторюєш. Ти не оригiнал, ти -- копiя. А я не аж так себе люблю, щоб вдовольнитися поганою копiєю власної персони".

Моє серце стало серцем героїнi, її справи просочувались i в моє життя. Думка "Я не можу залишатися копiєю" труїла днi. Я вiднаходила, вiдроджувала свої захоплення i вподобання. Вiднаходила себе -- щоб подарувати тобi, нiкому iншому.

Я ходила на репетицiї. Я вживалася в роль, щоб ти мав пiдстави для захоплення. I вжилася. За сценарiєм, моя героїня намагалася знайти себе, повернувшись до колишнього хлопця. За iронiєю долi, цю роль виконував мiй колишнiй. Ми репетирували фiнальну сцену в його помешканнi, на кухнi гримiла каструлями бабуся, мама дивилася свiй серiал. А вiн, скосившись у сценарiй, прочитав ремарку: "Цiлує". Поцiлував мене, як колись, повалив на лiжко, i я була водночас i собою, i своєю героїнею.

Але їй хотiлося повернути колишнi стосунки. Менi ж треба було переконатись, що єдино правильне рiшення мене, справжньої -- бути з тобою.

Я знала, що граю погано у вечiр прем'єри. Шукала тiльки твого погляду в тому залi. I забувала чужi слова, адресованi не тобi.

Десятий раз
------------

Пам'ятаєш, того лiта в нас якось рiзко все розладналося. Ти дратувався, тебе не влаштовував мiй колiр волосся, мої розкиданi по квартирi зошити, мої улюбленi квашенi огiрки в холодильнику.

Менi здавалося, я тобi вже не подобаюсь. Ти не взяв мене з собою на корпоративну вечiрку. А за кiлька днiв, розглядаючи критично мою фiгуру, кинув, наче жартома: "Ти, мабуть, i не влiзеш вже у ту сукню, в якiй виглядала, як мiс Всесвiт"?

Твої друзi так захоплено обговорювали нову Сашкову подругу. Я бачила, яким захопленням сяяли твої очi -- i очi Сашка: вiн пишався, що його дiвчина викликає такий захват.

Я теж хотiла, щоб мене отак висвiтило чуже захоплення. Ми були на весiллi, i твiй приятель був дуже до мене прихильний. Менi так закортiло закрутити йому голову! I я дозволила собi зайве. Танцювала надто вiдверто, притискалася занадто тiсно. Вiн поцiлував мене надворi, а я вирвалася i втекла зi смiхом.

Вiн ходив за мною, як цуцик, не зводив закоханого погляду. I ти це помiтив. Того вечора ти не буркотiв. Ти палав пристрастю. I в нас почався другий медовий мiсяць.

А той твiй приятель ще довго надсилав менi есемески. Хоч на жодну з них я так i не вiдповiла.

Двадцять четвертий раз
------------

Це була вона, саме та дiвчина, що сплела тобi колючий вовняний светр. Не питай звiдки, я це знала. Вiдчула серцем. I ти їхав з нею на корпоративне навчання в Туреччинi: два в одному, новi знання i вiдпочинок, нагорода найсумлiннiшим працiвникам. Ти мiг вiдмовитись, щоб не жити з нею в одному номерi. Але ти погодився.

Я не мала жодної пiдстави тобi не вiрити. Жодної пiдстави сумнiватися у твоїй вiрностi. Але... Я знала, як воно буває. Як складається зовсiм по-iншому, анiж плануєш, анiж сподiваєшся. Погляд, жест, слово, мить слабкостi, спогад -- i серце, повне кохання, охоче вiдсипає пригорщу вiд своїх щедрот комусь спраглому й голодному.

Я боялася, що ти вирiшиш: я була твоєю помилкою. А вона, дiвчинка зi спицями, -- єдиним i справжнiм. Ти ж i досi не викинув сплетеного нею светра.

Може, вона теж любила цiлувати ту розтерту кусючим комiром смужку на шиї?

Нiiiiiiii! Нiiiii!

Такi думки випалювали душу.

Ти не вiдповiв на есемеску.

Твiй друг прийшов i невдало пожартував, чи я не переживаю, чи не заздрю, що ти там розважаєшся.

I я накинулася на нього з кулаками. Спершу -- з кулаками.

Менi треба було вiдчути себе винною. Винною у зрадi, щоб не звинувачувати тебе.

Я знаю, що такого не вибачають. Я собi й не вибачила.

Але життя -- дивна штука. Завдаєш найбiльшого болю тому, кому бажаєш найбiльшого добра.

Мене можна звинуватити в усiх грiхах. Усiх, крiм байдужостi.

Знаєш, я б нiколи тебе не зраджувала.

Якби не закохалася так сильно.

Не минуло дня, щоб я не думала про тебе.

Вибач, якщо зможеш.

Твоя...

==============

...Натягнувши колючого светра, вiн згодився з собою на думцi, що
закоханiсть -- найвища форма егоїзму.

Столиця солодощів

2008-12-01T19:48:20Z

Взимку, мабуть, найбільше хочеться повернутися у дитинство. У яскраву, ароматну, запаморочливу, як карусель, суміш передчуттів, емоцій та вражень від зимових свят.

Вогні ялинкових гірлянд, подарунки, мандаринки та шоколадні цукерки – на свята, від усіх родичів та знайомих, дідів морозів та миколаїв, їж аж до кропивниці, магія дванадцятого удару годинника, після якого, здається, настає з нове життя, залишаючи все-все погане у минулому році – ця неймовірна стихія свята так сильно захоплює лише тоді, коли ти – дитина. Або коли потрапляєш у ці дні в Німеччину :)))

Марципанів хочеш?
------------------

За кілька тижнів до Різдва та Нового року німецькі міста й містечка перетворюються на зимову казку, і навіть відсутність снігу цьому не завада. Будинки вбираються у різнобарвні вогні, на вулицях та у магазинах «виростають» ялинки, прикрашені яблуками, шишками, блискучими кулями і сліпучо-червоними стрічками. Звідусіль линуть аромати святкових ласощів – ванілі, кориці, мигдалю, шоколаду. Було б густе те повітря – різав би ножем на маленькі цукерки і їв. Було б рідке – хапав соломинку і пив досхочу, ще б у пляшечки набрав, щоб друзів почастувати.

На вітринах магазинів і кафе – дивовижні святкові композиції. Мініатюрні вертепи з різнокольорового скла, білою глазур»ю-снігом присипані іграшкові містечка з кераміки, підсвічники з тонесенької фанери, у яких тепло полум»я обертає маленькі флюгери та вітрячки. І, звичайно, фігурки, будиночки, сани, свинки, яких дарують на щастя, Святий Миколай та малюк Ісус із марципанів.

Ти знаєш, що таке марципани? Коли я була малою, це слово втілювало для мене все найсмачніше і найрозкішніше, що тільки може бути у світі. Адже коли я вередувала, бабуся завжди казала замість «розкатала губу» таким презирливим тоном: «То ти, певно, марципанів хочеш?» І мені справді починало неймовірно хотітися тих невідомих ласощів. Яка там гречка з молоком? Бр-р-р!

Шкода, що іноді на здійснення дитячих мрій треба чекати десятиріччями. Але добре, коли вони все ж таки здійснюються. Мої збулися – коли я потрапила у місто Любек, яке називають європейською столицею марципанів. Тутешні три великих фабрики і півтора десятка дрібніших готують до кожного Різдва понад 40 тонн цих солодощів!

Марципан -- це суміш цукрової пудри та тертого мигдалю, якій надають різного смаку, просочуючи лікерами. З неї роблять цукерки, обливаючи шоколадом чи обсипаючи цукровою пудрою, начинки для тортів та рулетів, лікери та «марципанові хліби», які особливо смакують під чашечку кави та келих місцевого бордо.

А найстаріша з фірм -- «Niederegger J. G» -- цукерками і марципановими «батонами» не обмежується. Мобілки і машинки, прикраси і фрукти, персонажі казок та історичні постаті – від Святого Сімейства до знаменитих футболістів, співаків чи письменників. Тут є навіть знамениті ворота Хольстентор, які свого часу відкривали доступ у Любек, а нині є окрасою листівок із видами міста. Оглянути марципанові витвори можна у тутешньому музеї, а скуштувати – у кафе в глибині магазину.

Середньовічна казка
-------------

Любек наче зійшов з ілюстрацій до казок. Будиночки з червоної цегли, подекуди розмальовані у синє, біле, жовте чи зелене – такі ж, як у 13 сторіччі. Вузенькі вулички, готичні церкви, на шпилі яких затримуються хмари – узимку небо тут притискається низько-низько до землі, огортає місто туманом, і навіть коли снігу немає, усе навколо біло-біло, як у склянці з молочним коктейлем…

Якби не сучасні автомобілі та мотоцикли на вулицях, здавалося б, що потрапив у середньовіччя. У ті давні благодатні часи, коли Любек був «королевою Ганзи», зачинателем і чільником у грандіозній купецькій спілці, що об»єднувала близько 200 міст. Ганза встановила торгову монополію на Балтійському та Північному морі і утримувала її з 13 до 17 століття. Учасники Ганзейського союзу контролювали морські ринки Англії, Скандинавії, Росії, Німеччини, торгуючи усім найнеобхіднішим – сіллю та зерном, деревиною і бурштином, хутром і смолами. Доводилося Ганзі і воювати, відстоюючи свої інтереси.

У ті часи багатства Любека переважали скарби навіть великих феодальних держав. І хоча горде словосполучення «ганзейське місто» досі зберігається у його офіційній назві, нині це – маленьке затишне містечко, схоже на музей під відкритим небом. Хоча, зрештою, воно і музеєм -- адже Любек внесено до списку історичної спадщини ЮНЕСКО як єдину архітектурну пам»ятку. Однак на відміну від музейних експонатів, що припадають пилюкою під скляними вітринами, воно живе й дихає на повні груди. А якщо прислухаєшся – розкаже тобі і легенди минулого, й бувальщини сьогодення.

Наприклад, народився тут у 18 столітті дивовижний малюк Крістіан Хейнекен. Він почав говорити вже через кілька годин після свого народження. До першого року життя знав усі основні тези П'ятикнижжя, до двох років -- усі події Біблії, до трьох опанував історію, географію, латину і французьку мову. Король Фрідріх IV Данський повелів доставити хлопчика у Копенгаген, щоб упевнитися у правдивості переказів. На жаль, малюк із Любека довго не прожив – передбачивши власну смерть, він захворів і помер у віці 4 років. Отаке от «живи швидко, помри молодим» у любецькому варіанті.

На Ляльковому мості, який веде до історичної частини міста, оточеної каналом, завмерли у дивних позах античні боги. Кажуть, втікали з Олімпу та тут і зупинилися. А Меркурій так поспішав, що навіть одяг загубив. Так і стоїть тепер, безсоромний, показує голі сідниці усім міщанам та туристам. Наче запрошує: шукаєте пікантного кадру? От він вам, прошу!

А біля стрункої Марієнкірхе сидить на колоді бронзовий чортик. Якщо вірити місцевій легенді, у тринадцятому столітті, коли тутешні купці запрагли звести величну церкву, він узявся шкодити будівничим. І тоді нечистого надурили, сказавши, що насправді вони будують кнайпу. Чортик зрадів і узявся помагати: це ж скільки душ він тут запопасти може завдяки алкоголю!

Зрозумів, що його обдурили, вже коли церква уп»ялася верхівкою у небо. Схопив кам»яну балку, щоб розвалити будову, та й цього разу його зупинили обіцянкою. Будівельники запевнили чорта, що кнайпа обов»язково буде навпроти. І цього разу обіцянку виконали – в історичному центрі Любека нині кнайп доволі, на всі смаки та гаманці.

От тільки чи багато готових віддати душу за випивку серед німців, помішаних на питаннях здоров»я? Хоча коли чуєш аромати «вурсту» – тутешніх ковбасок, які смажать на грилі, чи гарячого вина зі спеціями, яке наливають у ятках різдвяного ринку, що уже десять століть традиційно розгортається в передсвяткові дні на центральній площі – так і шукаєш, щоб це продати чи закласти, адже опиратися спокусі дуже непросто. А якщо зайти у картопляний підвал, де готують страви за середньовічними рецептами, ризикуєш тут останні гроші залишити: тут до картоплі подають оленину з лісовими грибами, а картопляні вафлі присмачують яблучним варенням та корицею.

Квіти? Навіть узимку!
----------------------

Хоч кожен мешканець Любека має автомобіль, для повсякденних поїздок тут надають перевагу велосипедам. На двоколісних возяться і старі, й малі. Неначе у якомусь Амстердамі, не дивує бабуся у яскраво-рожевому шоломі, яка рулює на ровері, а у кошику-крісельці везе малого внука поруч із торбинкою хліба та спаржі. А як побачиш на вулиці двох стареньких на однаковісіньких велосипедах півстолітньої давності, та й з однаковісінькими собачками-таксами у кошиках, прикріплених до руля – не лише озирнешся, але й за фотоапаратом спохопишся: ех, такий кадр, як же можна було прогавити!

У Любеку гарно у будь-яку пору року. Адже прикрашають його не лише історичні будівлі, а й живі рослини. Дерева, кущі, квіти тут усюди. Липень аж п»янить ароматами лип, яких тут досхочу, ціле літо цвітуть троянди усіх можливих сортів та барв, весна тішить тюльпанами і гіацинтами, осінь – жоржинами та айстрами. А на деяких кущах квітки навіть узимку тримаються, наче дивовижна прикраса.

Де ж, як не тут, було науковцям довести, що аромат троянд благотворно впливає на пам»ять. Студенти, які під навчання нюхали квіти, наступного дня пригадували 97% вивченого! (Так що запиши собі до сесії: троянди – найкращий стимулятор!). А ще тут визначили, що для ефективної роботи мозку необхідно як слід висипатися. Адже під час сну ми даємо шанс мозку самому знайти вирішення проблеми, а зранку підкинути його нам, як подарунок.

До речі, якщо судити з повідомлень про наукові відкриття та дослідження, чи не найцікавішими займаються саме у Любеку. Наприклад, якось тут вирішили знайти місце розташування душі у людському тілі. Згадавши відому приказку про те, що істина говорить вустами дитини, вони опитали найменшеньких. І коли дорослі вказували на голову чи живіт, діти упевнено підносили палець до серця: «Тут!» Чим, до речі, підтвердили гіпотезу вченого Пола Пірселла, який написав книгу «Код серця», де доводив: наша особистість закодована саме у клітинах найважливішого органа. Мовляв, якщо серце пересаджувати, воно змінює особистість свого нового господаря, надаючи їй рис попереднього власника.

Тутешні вчені виявили причину сивини і працюють над способом повертати волоссю його природній колір, або ж, при бажанні, змінювати на який завгодно. Якщо винайдуть – то я перша у черзі за шампунем, який під час миття забарвлює відрослі корені волосся в улюблений колір.

Наукові дослідження у галузі медицини тут мають дуже давні традиції: лікарню Святого Духа тут збудували ще у 13 столітті на кошти багатих городян, а нині тут кожен охочий може оглянути палати для хворих. У них все зберігається у тому ж стані, як було у день, коли лікарню закрили.

Відгомін минулого
----------

У цьому місті, мабуть, гарно живеться. А ще тут добре працюється та пишеться. Напружуй пам»ять, згадуй програму з зарубіжної літератури: саме у Любеку Томас Манн написав роман «Будденброки». І він, і його герої мешкали точнісінько у такому ж будинку, як ти бачиш навколо. Якщо постаратися, можна його знайти і навіть завітати усередину: нині тут музей відомого письменника, лауреата Нобелівської премії. Нині ж мешкає у Любеку і ще один лауреат «нобелівки» -- Гюнтер Грасс, відомий за романом «Жерстяний барабан» та скандалом, який два роки тому розгорівся довкола його служби у гітлерівській армії.

На жаль, як би не хотілося забути неприємне минуле, воно неодмінно нагадує про себе. От і в цьому ляльковому містечку колись воювали, палили відьом та злочинців. Історичні хроніки доносять до наших днів рядки, наприклад, про те, як у 1456 році на ратушній площі кинули у чан зі смолою 17-річну Маргариту Гримм – усього лиш за спробу розплатитися трьома фальшивими талерами. Фальшивомонетники підривали стабільність економічної системи Ганзи, тому й карали їх не менш жорстоко, аніж віровідступників, зрадників чи прислужників нечисті.

А наприкінці 2 Світової війни на це містечко сипалися зливою бомби. Під час одіозної операції англійської авіації, що мала на меті деморалізувати фашистські війська, було знищено не один будиночок і церкву Любека. У пожарищі згорів і орган, слухати який Йоганн Себастьян Бах якось відправився аж за 400 кілометрів… У 1942 році на містечко скинули 150 тонн фугасних бомб – і краще й не намагатися уявляти, на яке пекло перетворилася оця середньовічна казка.

Але руйнації відбудували. Нині про трагічне нагадує лише розбитий дзвін, що зберігають у Марієнкірхе. На вуличках палають святкові вогники – свічки та гірлянди. На сцені біля ратуші розігрують сцени з казок братів Грімм, між будинками в»ються аромати марципанів і глінтвейну. Все так чарівно, як у дитинстві. І зовсім не хочеться повертатись у доросле життя… Адже дорослі забагато знають, можуть і занадто часто цим зловживають.

Про багатоповерхівки

2008-11-16T02:27:07Z

Найбільші прірви – не ті, що найглибші. Це прірви, які ми відмовляємося долати, будуючи місточок на зустріч одне одному.

Стаємо на своєму краєчку й повертаємось одне до одного спиною, задираючи носа: «Все одно нам не порозумітися. Ми надто різні».

Стаємо на своєму краєчку і кидаємо через прірву: «По мій бік – істина. Хочеш порозумітись – сам стрибай до мене. Тому що є лише дві думки, дві точки зору. Моя – і помилкова».

Стаємо на своєму краєчку і жбурляємо одне в одного каменями, стараємось вразити якнайдошкульніше. І справді, чого ж ти – там, по той бік, якщо можеш на мій перейти? Аа-а-а, не хочеш… Все з тобою ясно. Ти просто прикидався, що хочеш бути мені другом. Просто вдавав, що хочеш вести той міст зі свого краю до мого. Лицемір і брехун, зрадник! Усі, хто не з нами – проти нас. А якщо вони – проти, значить, точно таять камінь за пазухою. Тож щоб випередити удар, треба встигнути кинути першим!

А далі… Камінь за каменем, пращі і катапульти, гармати і літаки, що атакують із повітря. До повного знищення. До капітуляції однієї зі сторін. Або наскільки запалу злості вистачить. Нещадно, нищівно, випалюємо вибухами все живе. І не кожен із нас може заховатися за товстелезну броню, щоб без втрат пережити ці напади. А люди, що мають фантастичні здібності до регенерації і швиденько відновлюють усі втрачені душевні клітини, мабуть, трапляються лише у кіно. Іншим залишаються біль, рани, шрами, нагноєння й ускладнення, попіл і мертва земля, на якій довго ніщо не ростиме.

Ще давні римляни зауважили: «Якщо двоє говорять одне і те ж, вони кажуть зовсім різні речі». Ми – різні, ми не можемо бути однаковими. Ми не можемо в усьому один з одним збігатись і погоджуватись. Тому провалля, прірви та тріщинки між нами – річ цілком природна. Їх не уникнути. Як і різноманітних конфліктів – інтересів та світоглядів, принципів, підходів, смаків… Тому питання лише в одному – як їх сприймати і як їх вирішувати. Роздувати з малої іскри цілу війну – чи думати, як запобігти пожежі, якщо не в цей раз, то хоча б у наступний. Бо ми все ж таки – хоч окремі території, але ж не окремі галактики. Та й вони впливають одна на одну. І катаклізм в одній може озватися неабияким потрясінням в інших.

Де немає проваль, ми будуємо стіни. Та межі між нами дуже умовні. І дуже часто стіни, якими ми одне від одного відгороджуємось, стають – дуже дивно, але ж так – засобами комунікації. Іноді саме наявність стіни викликає бажання за неї зазирнути, почути, що там за нею робиться. На стінах ми можемо написати слова кохання чи образи. У стіні ми можемо зробити двері, аби впустити до себе близьку людину. А можемо пробити здоровенну діру, воюючи, і звалити весь спільний дім.

Ми співіснуємо у Всесвіті дуже тісно. Точнісінько як у багатоповерхівках. Маємо спільні комунікації, каналізації, стіни й перекриття. Тому не закручені крани, «заповітрені» батареї чи забитий унітаз не можуть бути локальною «суверенною» проблемою. І якщо в одній-єдиній з квартир хтось забуде перекрити газ, вибух знесе півбудинку. Друзів і ворогів, і, може, навіть тих, кого зовсім не знав в обличчя. Тому… Тому треба бути дуже обережним. Щоб не вибухнути. І щоб не спровокувати вибух.

Історія кожного конфлікту між людьми, мабуть, схожа на історію усіх людських воєн у мініатюрі. Позірна причина, у більшості анітрохи не варта шуму, який навколо неї здіймається – однак саме вона стає точкою прориву, де вилазять назовні давні нагноєння, давно збирані образи, непорозуміння і невдоволені амбіції. І жоден не може не втриматися від висловлення претензій, і кожен чіпляється за слово іншого, перекручуючи його по-своєму, підозрює у злих намірах, одне за інше, друге за третє – і маємо війну, повномасштабну і жорстоку, де не зважають на засоби, де не лічать жертв. Де оголюються найгірші інстинкти і відкриваються ті негативні наші сторони, про існування яких, можливо, навіть і не підозрював.

Мабуть, майже кожен із нас потрапляв колись у таку ситуацію конфлікту-війни. От і у мене було двоє друзів. Дуже різних за характером, за ставленням до себе і до інших, за смаками, за базовими принципами. Однак мені було цікаво з обома: у кожному з них я знаходила якусь мені співзвучну часточку, а відмінності між нами сприймала лише як одну з ймовірних складових істини.

Бо ж хіба ми – Боги, щоб судити про світ з висоти свого положення? З нашої точки зору ми можемо побачити лише фрагмент, лише один паззл. І що більше частинок зберемо – то ближче будемо до розв»язку цієї головоломки.

Але друзі посварились. Через абсолютну дурницю. Одного зачепили вислови іншого на адресу третьої особи – хоча, на неупереджену думку, нічого там такого кримінального не було, у тих висловах. І дозволив собі вибухнути справжнім потоком обурення й образ, і уже з того розряду, що б»є «нижче пояса».

У таких війнах переможців не буває. І ти програєш, щойно у них вплутавшись.

Та щоб ти робив у такій ситуації? Якщо я хоч у щось в цьому житті вірю, так це у те, що ми повинні прагнути порозуміння. Тому – каюсь – влізла у конфлікт. З бажанням помирити сусідів по світу, важливих для мене людей. З бажанням досягти отого довбаного «порозуміння».

І що отримала? Та по голові )))

Друг, який кинуте іншим слово сприйняв чомусь як камінчик у свій бік і закидав того іншого уже справжніми каменюками, образився на пропозицію миру. Мовляв, я розраховував, що ти мене підтримаєш, що на мій бік барикад станеш, а ти мене розуміти не хочеш, увійти у моє становище й побачити що цю прірву між нами не подолати. Та й навіщо я маю це робити? Ця людина не друг мені, а ворог, я її не поважаю. І ти теж ворог. Бо якщо ти не зі мною – ти проти мене. А значить, і по тобі можна тепер каменюками. Боляче, кажеш? Ха-ха…

Інший друг на бомбову атаку зреагував миттєвим вибудовуванням захисного муру, через який не минув таки нагоди кинути кілька списів.

Опинившись у ярузі між двох вогнів, довго думати не будеш. Найпростіше втекти у ті двері, які перед тобою не зачинили. От і виявиться, що ті, хто не з нами – проти нас. Хоча, звичайно, можна взагалі собі геть піти і не вплутуватись у всі ті конфлікти. Або встановити на власні стіни звукоізоляцію: хай там сусіди стріляють, воюють, вбивають одне одного – їхня особиста справа, не влізатиму.

Та далеко не втечеш – кожна куля може зрикошетити і влучити у тебе, пробивши стіну. Кожен вибух запустить великі руйнівні хвилі, і поки вони вляжуться – нічого може не залишитись. Одні попелища.

Ми так часто поспішаємо кидатись словами й оцінками. Так поспішаємо з трактуванням слів і сприйняттям їх на власний рахунок. Поспішаємо гримнути слухавкою чи дверима, не давши іншому змоги пояснити свої слова, свою позицію, свої претензії. Поспішаємо судити і карати. Поспішаємо «заплатити наперед» -- але злом, не добром, щоб не залишитись у програшному становищі.

Поспішаємо заявити, що маємо право самостійно порядкувати у межах власної квартири. Однак забуваємо: якщо знесемо у ній опорну перегородку, обрушиться весь дім.

Поспішаємо натиснути на «червону кнопку» -- і забуваємо, що ядерний вибух знищить не тільки того, в кого цілились. Зачепить багатьох навколо. Ланцюгова реакція.

Та якщо ми вже мусимо жити так тісно у світі, чи не варто подбати про запобіжники? Щоб поменше було випадкових вибухів.

Але тут, як і у справі порозуміння, все залежить тільки від бажання кожної окремої людини. Від бажання втриматись від переступання тієї межі, де твоя можливість і сила перетворюється у чужий біль.

У світі стільки тимчасового й швидкоминущого. А ми влаштовуємо війни через дрібниці.

Сумую тут, читаю Ліну Костенко.

Настане час -- і все піде в архів.

Уламки долі винесе на сушу.

Життя -- спокута не своїх гріхів.

Життя -- це оббирання з реп"яхів,

що пазурами уп"ялися в душу.

Кому яблуко?

2008-11-09T06:00:44Z

Купальний сезон тут закінчується в середині вересня. Тоді перестають брати плату за вхід у купальні, а в кафе починають пекти каштани і гріти вино зі спеціями. І можна приходити сюди, щоб розтягтися на нагрітих сонцем дошках настилу, дивитись на озеро і гори, лебедів і човни. Читати книжку, їсти яблука і просто бути щасливим.

Я у Женеві. А якщо вірити автору, книжку якого зараз читаю, з усіх міст планети, які людина шукає і знаходить у своїх мандрах, Женева більше за інших створена для щастя. Вона не зіпсована зарозумілістю, писав Хорхе Луїс Борхес. Цей книжник-аргентинець провів тут найкращі роки юності. А потім, об'їздивши весь світ, повернувся на берег острова Леман, щоб зустріти тут останній сонячний день свого життя.

Ідеальне тло

Він був сліпий уже майже 30 років, коли писав ті рядки про Женеву. Закритий у клітці сліпоти, безсоння і своїх спогадів, напівстертих, напівдомальованих. І йому було вже за 80. «Пам'ять прикрашає все, навіть незгоди», -- підсміювався він над собою, перелічуючи ностальгійно усі відкриття юності, здійснені тут.

Борхес просто забув, яке це місто сіре на вигляд. Ні розкошів столиці, ні милої затишності провінційного містечка. Та, мабуть, і не могло воно іншим вирости. Тут не треба було виправляти нудний ландшафт – але архітектори не мали й шансів конкурувати із розкішною природою навколо. Синьоводе, розлоге, кришталево чисте озеро Леман, а за ним – величні Альпи, найвищі вершини.

Тут узагалі ідеальне тло для будь-якої діяльності – ділової чи творчої, наукової чи дипломатичної. Ідеальний злетний майданчик для духу, фантазії і – зрештою – душі.

Саме звідси, з Женеви, з «протестантського Рима» виголошував свої постулати релігійний реформатор Жан Кальвін. Запевняв, що не людині мріяти перевершити творіння Божі, вчив, що люди не повинні прагнути до розкошів. Саме під впливом кальвінізму городяни набудували оцих сірих невибагливих будинків, а тутешні вправні ювеліри, що славилися на всю Європу, полишили виготовлення прикрас і взялися за годинники.

Не дивно, що символом цього пунктуального й працелюбного міста став фонтан. І не архітектурне диво за проектом всесвітньо відомого митця, а струмінь висотою у 150 метрів, який раптом виривається з-під товщі вод Женевського озера. Понад сто років тому фабрики й майстерні, розташовані на берегах Лемана, працювали на енергії води, яку качали за допомогою насосів. І от коли вони увечері, по завершенні робочого дня – хвилина у хвилину, бо ж швейцарці (!) -- вимикали усі разом ці насоси, перепад тиску «викидав» на поверхню потужний струмінь води.

Сіре місто городяни вирішили прикрасити квітами і парками. Їх тут – на всі смаки й на кожному кроці. Сотні дерев послужливо чекають на свого Ньютона, готові допомогти йому яблучком з новою геніальною здогадкою. І, мабуть, не випадково ще одним символом Женеви є великий квітковий годинник – клуба, де у кожну пору року цвітуть інші квітки, і який бездоганно точно показує час.

Столиця планети

«Найменший у світі мегаполіс» -- так називають Женеву. З 200 тисяч мешканців тут майже половина – іноземці з усіх куточків планети. У цих сірих декораціях, серед забезпечених городян, у гарних побутових умовах -- Женева щороку потрапляє до трійки міст, де найкращий рівень життя -- чудово думається про долі світу, про причини і наслідки.

Чув коли-небудь про Женевські конвенції, які стали основою сучасного гуманітарного права? Першу підписали тут ще півтора століття тому. Саме у Женеві держави світу обговорили й закріпили у домовленостях правила ведення війн: поводження з військовополоненими, пораненими і хворими, захист громадського населення, статус біженців. Тут обговорювали роззброєння і війни світу сучасного – наприклад, за авторське право. Саме тут швейцарець Анрі Дюнан заснував Червоний Хрест – організацію, яка безкорисливо допомагає усім, хто постраждав в озброєних конфліктах.

Саме тут розташовані штаб-квартири ООН, Міжнародної організації праці, Всесвітньої Торгової Організації, Міжнародного союзу електроніки, Всесвітньої організації інтелектуальної власності і Всесвітньої Метеорологічної організації, а також десятків міжнародних корпорацій.

У Женеві обговорюються і вирішуються найважливіші питання сучасності. І кінець світу, кажуть, може початися саме звідси.

Швейцарські банки завжди були еталоном стабільності. Надійно гарантуючи таємниці внесків, ведучи обережну кредитну політику, вони «випливали» навіть у часи воєн та економічної нестабільності. Але нинішня фінансова криза відчутно вдарила по тутешніх банках-гігантах. І вони захитались – довелося навіть державі, активній противниці втручання у бізнесові справи, долучатися до їх порятунку, змушені були банки-колосси звертатись по підтримку до арабських нафтових магнатів. Бо знову справа – планетарного масштабу. Світова фінансова система напряму залежить від стійкості швейцарських банків, визнають експерти.

Чорна діра

Є у Женеві ще одне джерело всесвітніх хвилювань і побоювань. Розташоване воно на околиці і відоме нам під назвою ЦЕРН – Європейський центр ядерних досліджень, де уже півстоліття провадяться експерименти з фізики високих енергій. Тут уже здійснено сотні важливих наукових відкриттів, чимало з яких відзначені Нобелівською премією. У ЦЕРН є шість прискорювачів елементарних часток, і знаєш, який найвідоміший? Правильно, Великий Адронний Коллайдер, який з такою помпою відкрили у жовтні і обіцяють нарешті запустити у роботу в квітні наступного року.

ЦЕРН працював над його розробкою і побудовою понад 20 років. Коллайдер – найбільша експериментальна установка у світі. Довжина основного кільця прискорювача – майже 27 км. А «розганятимуть» вчені у ньому адрони, частки, що складаються з кварків. Пучки цих часток «гнатимуть» у протилежних напрямках і зіштовхуватимуть у спеціальних місцях. Навіщо вони це робитимуть? Бо хочуть знайти відповідь на одвічне питання: звідки узявся наш світ, як він виник. А ще – перевірити на достовірність величезну кількість теорій, починаючи від теорії відносності Ейнштейна та квантової теорії поля до припущень про існування суперсиметрії. Не тієї, що альбом «Океану Ельзи», а тієї, що була темою наукової роботи фізика-лірика Вакарчука: теорії, за якою стверджується, що будь-яка елементарна частка має більш важкого партнера, тобто «суперчастку».

Начитавшись Дена Брауна та інших ненаукових фантазерів, люди зі своєю любов»ю до катастроф охоче повірили, що експерименти з коллайдером призведуть до утворення справжньої «чорної діри». Досліди вийдуть із-під контролю, почнеться ланцюгова реакція перетворення матерії в антиматерію і нашу планету буде знищено… Десятки теорій та сценаріїв імовірної катастрофи викладено на спеціальних сайтах, присвячених «Останньому Коллайдеру». Не ігнорують цих страхів і вчені, які працюють над проектом. Кажуть, що вони провели ретельні розрахунки щодо кожного з імовірних наслідків запуску коллайдера і зробили висновок: навіть для формування мініатюрних чорних дір треба у десятки разів більшу потужність, аніж може забезпечити ВАК.

Батьківщина чудовиськ

У Женеві багато магазинів, де продаються речі найпрестижніших торгових марок. Але зачиняються вони швидко, та й дорого так, що спокуса шопінгу перетворюється на примару. Неділями у парках тут грають оркестри, дідусі совають по чорно-білих полях гігантські шахові фігури, школярі гасають на роликах ідеально рівним асфальтом. А таких розваг, щоб з головою потонути – і все на світі, насамперед себе, забути, тут нема. Ні гучних нічних клубів, ні навіть казино солідних – максимальна ставка 5 франків, про яку азартну гру тут може йтися?

От і доводиться шукати розважатися за допомогою власної фантазії. До речі, ти знав, що саме тут, в одному з районів Женеви, на березі Леману, народився один із наймоторошніших персонажів у культурі -- знаменитий Франкенштейн? Мері Шеллі мешкала тут з коханим чоловіком в орендованому особнячку. І якось у страшну грозову ніч примарився їй вчений, що з клаптиків людських тіл створив монстра і змусив його рухатися…

«З клаптиків» склали тут ще одного всесвітнього монстра – павука-багатонога, який своїми щупальцями проник у кожен другий дім планети – інтернет, всесвітню павутину. Народилася World Wide Web саме у Женеві. Це – ще один проект ЦЕРН, який розробляли для того, щоб забезпечити вченим можливість негайно обмінюватися даними експериментів, обговорювати їх та брати участь в аналізі даних. Засоби тодішнього інтернету – FTP чи e-mail – з таким завданням впоратися не могли.

За вирішення завдання узявся фізик і комп»ютерник Тім Бернерс-Лі, і у травні 1989 року представив прототип Всесвітньої павутини. Перша «домашня» http-сторінка, написана мовою HTML, була саме сторінкою ЦЕРНа.

А знамениту «Помилка 404», про яку Всесвітня Павутина повідомляє, коли не може знайти потрібної тобі сторінки, із ЦЕРНом легенда пов»язує. Мовляв, у 4 кімнаті на четвертому поверсі знаходилася тут гігантська база даних, де усі потрібні матеріали шукали вручну. І от коли потрібного не знаходили, фізики жартували про «помилку 404». А з інтернетом місцевий фольклор перетворився на всесвітній.

Борхес, якого ми вже згадували, до речі, у своїх творах ще до створення Всесвітньої мережі передбачив її появу у своїх творах. У версії аргентинця вона мала вигляд гігантської Вавилонської бібліотеки, у якій є всі тексти світу, написані й ненаписані, у всіх можливих варіаціях (у тому числі той, який я зараз пишу:). Уявити собі тільки її нескінченні коридори, височезні стелажі, монстрів, які можуть там мешкати… Бр-р-р! Не хочеться про це думати у гарний погідний день.

«Після темряви -- світло», -- таким є девіз Женеви, написаний на її гербі. Якщо вдуматися, непогано описує ефект від фільмів жахів, правда? Переживши у кіно уявну смерть, так тішишся кожному сонячному промінчику, вийшовши на вулицю!

Однак я вже писала, дивуючись: на берегах Женевського озера думка про смерть не лякає. З нею тут примирюєшся – і зрештою примирюєшся і з самим життям. Женеві – понад 4 тисячі років. Горам і озеру – у сотні, тисячі разів більше. А наші дні у світі такі короткі. Що, мабуть, не маємо ми їх права витрачати на будь-що.

Аксіома Піфагора

…Небо було синє, повітря прохолодне, нагріті сонцем дошки настилу пахли деревом. Поклавши під голову «Книгу вигаданих істот», я гризла велике зелене яблуко. І думала про те, що Женева – місто, де можна бути щасливим. Як, зрештою, і будь-яке інше.

Знаєш, Піфагор казав не лише про те, що квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. А й про те, що не треба бігати за щастям. Бо воно – в нас самих.